Вина як умова відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами
Проблема вини держави є однією з центральних в досліджуваних правовідносинах. В науці цивільного права відсутній єдиний підхід стосовно визначення місця вини в системі умов деліктної відповідальності держави. Це, зокрема, пов’язано і з тим, що цивільне законодавство багатьох іноземних держав визначає наявність вини обов’язковою умовою для притягнення держави до деліктної відповідальності.
Зокрема, законодавство Європейського Союзу не визначає вину умовою недоговірної відповідальності Союзу. Разом з тим, Договір про Європейський Союз [160] від 7 лютого 1992 р. передбачає, що відповідальність Союзу виникає відповідно до загальних принципів права, які визнаються у всіх державах-членах. Ці принципи, звичайно, більшою мірою вказують на врахування вини, проте можлива відповідальність і без наявності вини.
Цивільне законодавство Російської Федерації також передбачає наявність вини як обов’язкової умови притягнення органів державної влади, їх посадових та (або) службових осіб до деліктної відповідальності .
Отже, на сьогодні в науці існують два основні підходи щодо визначення місця вини в системі умов деліктної відповідальності держави: представники першого підходу (напр., С. Ю. Рипинський) зазначають, що деліктна відповідальність держави передбачається лише за винне завдання шкоди. Представники іншого підходу, вказуючи на особливості сфери завдання шкоди у досліджуваних правовідносинах, визначають вину публічно-правового утворення як необов’язкову умову відповідальності. Зокрема, на думку О. М. Клименко, для держави як особливого суб’єкта цивільно-правових відносин характерною є абсолютна відповідальність, тобто відповідальність, яка настає без наявності вини та ґрунтується на безумовному прийнятті ризиків. Покладення на державу абсолютної відповідальності у досліджуваних правовідносинах пояснюється також тим, що окремим категоріям державних службовців державою надаються «імунітетні» права. Наприклад, парламентський імунітет, судовий імунітет, спеціальні повноваження. Таким чином, держава зобов’язана прийняти на свій рахунок ризики діяльності органів, які виступають в цивільних правовідносинах від її імені [96].
В юридичній науці вину традиційно визначають як психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її результатів [189, 66]. Вина є суб’єктивною умовою відповідальності та може мати форму умислу або необережності.
В науковій літературі відсутня єдність позицій стосовно поняття вини юридичної особи. Сьогодні існують декілька наукових концепцій. Відповідно до першої з них, вина юридичної особи полягає у винних, пов’язаних з виконанням трудових обов’язків діях її працівників. При цьому не є суттєвим, чи вчинені зазначені дії органом юридичної особи (адміністрацією), чи працівником, оскільки діяльність юридичної особи здійснюється шляхом виконання трудових обов’язків цілим колективом працівників [27, 207]. Таким чином, під виною юридичної особи розуміється вина одного з його працівників. В той же час, на думку Г.К.Матвєєва, під виною юридичної особи необхідно розуміти вину всіх її працівників, тобто вину трудового колективу [125, 215].
На думку О.О.Первомайського, більш обґрунтованою є перша позиція, відповідно до якої немає потреби наділяти психічними якостями «штучного» суб’єкта, а також стверджувати про існування психіки «колективу» [165].
