Поняття та характеристика договору на ландшафтно-дизайнерські роботи
Будь-яке явище, зокрема правове має свою назву, яка відразу орієнтує на особливості його мети та правове регулювання відносин. Це стосується й договорів. Не дарма всі конструкції у ЦК України, у тому числі й договори, починаються саме з їх визначення (ст. 626, 655, 712–714, 837 та ін.). Їх аналіз свідчить, що вони відображають їхню правову природу і найбільш сутнісні елементи: підставу виникнення (за договором), сторони, предмет, основні права та обов’язки. Така модель є виправданою і виваженою: з одного боку, дефініції не повинні бути перенавантажені надмірною деталізацією, зокрема повтори сторін (одна сторона, друга сторона), а, з іншого, не бути надто спрощеними і слугувати широкому їх тлумаченню.
У ЦК України введено легальне визначення договору взагалі (ст. 626) і встановився в тому, що всі договірні інститути та субінститути починаються легальним визначенням договору. Такий підхід є універсальним і проявом дедукції, коли йдеться від загального до спеціального і окремого. Нагадаємо, що дедукція (лат. deductio – виведення) – метод мислення, у якому окреме положення логічно виводиться із загального, або висновок за правилами [67]; у широкому смислі слова спосіб мислення, при якому здійснюється перехід від знання загального до знання спеціального [68].
Такий методологічний прийом ми можемо застосувати і для встановлення дефініцій непойменованих договорів. Він себе виправдав на практиці і ним можемо скористатися й ми. Тим більше, що практика свідчить про певну закономірність у становленні договірної конструкції: спочатку він з’являється на практиці, потім нею відточується і імплементується (запозичується), після чого ним починають цікавитися науковці. Вони науково обґрунтовують його концептуальні елементи, визначають їх місце та взаємодію і пропонують суб’єкту законодавчої ініціативи для прийняття акту законодавства.
При цьому використовуються апробовані конструкції як висхідні і на їх основі розробляються уже новітні. Таким чином, взаємодія практиків, які більш тонко і швидше впевнюються у необхідності врегулювати певні правовідносин, практикуючих юристів, а інколи учених, на етапі розробки зразка договору, а потім теоретиків, суб’єктів законодавчої ініціативи і, нарешті, законодавця забезпечує появу якісних нормативних актів. Кожен із них має певне суб’єктивне бачення, власну загальну та особливо правову культуру, що, з одного боку, впливає на якість проекту, а з іншого, – на основі колективних зусиль, дозволяє уникнути помилок і запропонувати гідний уваги проект і нормативний акт.
Наразі у нормотворчості активно використовується досвід інших країн, насамперед, ЄС. У цих країнах є певна стабільність цивільного законодавства, але це не перешкоджає їм активно вводити у практику нові інститути приватного права. Така практика є загальновизнаною в інших країнах, в тому числі й країнах ЄС, іде універсалізація правового регулювання і наменології в праві; засновані на більш загальних правових категоріях відображають систематику цивільного права та структуру цивільного правовідношення, у цілому мають аксіологічне значення.
Дослідницьке завдання цієї частини роботи полягає у формулюванні доктринального авторського визначення досліджуваного договору із урахуванням: загальних положень про договори та їх типи і види, до самих правових понять, і їх функцій у праві. Тут йдеться про вибір опорних (ключових слів чи понять), встановлення мети, предмету, найменування сторін та їх основних обов’язків. У визначеннях акумулюються найбільш суттєві ознаки правового явища: його сутність, характеристика, персоніфікація учасників правовідносин, основні їх суб’єктивні права і юридичні обов’язки, засади регламентації правовідносин. Проблема полягає у тому, щоб вони були достатні і не переобтяжували розуміння правового інституту, а з іншого боку – не були надто простими і не потребували додаткового тлумачення.
Основне надати влучну назву (nome – англ.) такому договору. Наменологія полягає у тому, щоб надати правовому явищу таку назву, яка б адекватно відображала його сутність та найбільш характерні ознаки, вказувала на приналежність до більш високих однопорядкових категорій. Отже, визначення договору на ландшафтно-дизайнерські роботи повинне відображати його сутнісні ознаки та бути орієнтиром для практиків: забезпечувати єдність правозастосовної і судової практики, встановити певні стандарти. Ця частина нашого дослідження тісно переплітається із попередньою. Відомо, що легальна чи доктринальна конструкція правового інституту здатна впливати на його елементи чи навіть визначати сам сенс її запровадження. Це стосується понять і зокрема наступництва правничої термінології та її психолінгвістичного навантаження.
Значення понять у сучасному праві інколи применшується. Безперечно, що понятійний апарат юриспруденції – запорука єдності правозастосовної практики. Як зазначає С. С. Алексєєв: «Дефинитивные нормы непосредственно не предусматривают ни юридических прав и обязанностей, ни мер воздействия. Но они способствуют правильному пониманию и воплощению в жизнь регулятивных и правоохранительных мер» [7, с. 266]. Такий підхід не зовсім є справедливим щодо легальних визначень видів договору. У них наголошуються основні суб’єктивні права та юридичні обов’язки їх сторін.
Вся работа доступна по Ссылке
