Виконання зобов’язань за договором на ландшафтно-дизайнерські роботи
Найбільш значущим у договірних зобов’язаннях є їх виконання, яке відповідно до ст. 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином, відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Звертаємо увагу: 1) належним є таке виконання, яке вчинено відповідно до умов договору, про що йшлося у попередньому підрозділі; 2) можливу відсутність таких умов у актах цивільного законодавства; 3) допустимість орієнтувати на звичаї ділового обороту, а за їх відсутності – інші вимоги, що звичайно ставляться.
На рівні аксіоми ми виходимо з того, що виконанням договору є система фактичних та/або юридичних дій (у певних випадках утримання від дій) його сторін, що спрямовані на здійснення передбачених договором суб’єктивних прав і обов’язків задля досягнення економічної та юридичної мети правочину. Такі дії мають свою послідовність, вона відображає стадії договору і вкладається у певну схему: потреби – інтереси – мета – дії (правочини) – умови (результат) – дії (виконання обов’язків) – результат (задоволення потреби), досягнення мети. А тому зрозуміло, як відбувається досягнення мети, а саме: лише через виконання договору боржником. Дії з виконання охоплюють: 1) дії з наданням; 2) первинне надання та зустрічне надання; 3) здійснюється сторонами договору, або третіми особами; 4) співпадають чи не співпадають з моментом укладання договору; 5) передбачають один або декілька предметів.
Прикладна частина дослідження договірних відносин проявляється через встановлення правового становища його сторін, зокрема, їх суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, що пов’язується саме із умовами договору. Це стосується виконання сторонами договору їх юридичних чи як вказано у ст. 14 ЦК цивільних обов’язків за договором. Саме вони повинні виконуватися під страхом застосування до боржника негативних наслідків, які передбачені у санкціях. Здійснення цивільних прав підпорядковано свободі їх носія і він може не вимагати цього, чи погодитися навіть на неналежне виконання обов’язків боржником.
Підходи до виконання договору визначаються актами чинного законодавства. Це визначає підходи до регулювання цих правовідносин та можливих критеріїв для прийняття судових рішень у разі виникнення спору. Для договору його умови, суб’єктивні права та цивільні обов’язки сторін щодо них конкретизуються самим договором. При цьому вироблені два підходи: у країнах із урегульованістю економіки за основу береться позитивістський підхід, а в країнах із розвинутими ринковими традиціями більше права та обов’язки сторін максимально деталізуються договором, а за відсутності – доповнюються правилами ділового обороту. Перший підхід у нас виключений із-за непойменованості досліджуваного договору. Тож при відсутності спеціального регулювання цих відносин керуються загальними правилами та підходами і не прагнуть до тотальної заурегульованості економічних відносин.
З часом практика виробляє мононормативні (договірні) підходи до регулювання правовідносин: через запозичення передового досвіду, через координацію такої діяльності, через професійні об’єднання фахівців чи органами та організаціями, що перейняли на себе функцію узагальнення практики та вироблення правил на рівні рекомендацій чи правил ділової практики.
У будь-якому разі роботи як основна частина предмету досліджуваних зобов’язань повинні: 1) виконуватися об’єктивно та у відповідності до встановлених вимог чинного законодавства, зокрема щодо результату робіт та технології їх виконання, чому слугують стандарти та технології виконання робіт; 2) завжди відповідати національному та міжнародному законодавству, яке є чинним на момент існування правовідносин. Це є відображенням загального правила pacta sund servada чи принципу належного виконання зобов’язань.
Як справедливо вказує Т. В. Боднар: «Належне виконання – це не лише зазначення мети, якої бажають досягти сторони зобов’язання, укладаючи договір і визначаючи в ньому умови та елементи виконання, це і той стандарт поведінки, щоб досягти зазначеної мети» [29, с. 130]. Основні зусилля спрямовані на забезпечення виконання цивільних обов’язків, які мають виконуватися у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства (ч. 1 ст. 14 ЦК); особа не може бути примушена до вчинення дій, які не є обов’язковими для неї (ч. 2 ст. 14 ЦК); виконання юридичних обов’язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом законодавства (ч. 3 ст. 14 ЦК); особа може бути звільнена від цивільного обов’язку, або його виконання, у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства (ч. 4 ст. 14 ЦК). Тут ми звертаємо увагу не некоректність формулювання ч. 3 ст. 14 ЦК, де законодавець орієнтує на крайній засіб примусу, яким є юридична відповідальність, що виходить від держави і може бути покладена тільки судом. Тим штучно програмує носіїв права, які потерпають від порушення їх суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів, звертатися до суду навіть не спробувавши заявити претензію порушнику. Тоді навіщо претензійні строки та види забезпечення виконання зобов’язань, що встановлені у ст. 542 ЦК і є, перш за все, акцесорними зобов’язаннями?
Вся работа доступна по Ссылке
