Становлення і розвиток законодавства України про використання та охорону земель гірничодобувної промисловості

     

      Видобування корисних копалин, користування надрами, а опосередковано і користування земельними ділянками з метою видобування корисних копалин є досить давньою сферою діяльності людства. Ще за античної епохи діяльність рудників регламентувалась спеціальним законодавством або особливими циркулярами, указами та постановами центральної влади. Деякі положення щодо гірничої справи містилися ще в законодавстві відомого афінського діяча Солона (приблизно середина І тисячоліття до н. е.). До нашого часу збереглися численні уривки законодавства, що відносяться до розробки рудників у Древньому Римі. Найбільш значний напис на камені часів римського імператора Адріана (ІІ ст. н. е.) було знайдено в місті Ал’юстремі (Іспанія), в якому зокрема, говориться, що срібні копі повинні розроблятися згідно з передбаченими цим законом правилами та наводився цілий звід правил з розробки рудників. Відомі також статути золотих, мідних та залізних рудників [220].

      Відомо, що на території сучасної України використання надтвердого каміння (кремінь, кварцит та ін.) починається в палеоліті приблизно 100–300 тис. років тому), глини – у 6–5 тис. до н. е., міді – 5–4 тис. до н. е., бронзи – 4–3 тис. до н. е., заліза – 1–2 тис. до н. е. [6]. У селищі Солотвино Закарпатської області ще з часів бронзи (ІІ тисячоліття до н. е.) здійснювалось видобування кам’яної солі [35]. Виявлені корисні властивості вмісту надр обґрунтували напрямок розвитку стародавніх держав в залежності від поширеності того чи іншого виду корисних копалин, а також усвідомлення того, що корисні копалини є не менш важливими природними ресурсами, ніж, наприклад, земельні ділянки, і тому їх використання потребує відповідного нормативного регулювання.

      Природно, що в різних країнах законодавець по-різному упорядковував норми, які визначали право надрокористування. Особливість гірничої справи, що полягає головним чином у схованості в межах надр та невідомості властивостей її предмету – корисних копалин – до часу їх видобування та дослідження, обумовлює і особливість правових норм, які регулюють права на використання надр [95, с. 74–80].

      Відмінність у гірничих законах різних країн в основному полягає у самих принципах права, що дозволяють надати відповідь на запитання: кому мають належати корисні копалини, що знаходяться у надрах. Переважна кількість дослідників проблеми законодавчого регулювання гірничої справи сходяться у думці, що остання може здійснюватися за чотирма основними принципами (системами): 1) принцип акцесії; 2) принцип гірничої регалії; 3) принцип гірничої свободи; 4) принцип концесії [155; 256]. С. Буковецький, наприклад, вважає, що взагалі існує п’ять «типів організації гірничої власності»: 1) акцесорний тип; 2) доменіальний концесійний тип; 3) доменіальний правовий тип; 4) змішаний концесійний тип; 5) змішаний правовий тип [20].

      Історія гірничої справи та її правового регулювання свідчить про виникнення принципів гірничої акцесії і гірничої регалії ще у період рабовласницького ладу, а саме – в Римській імперії. Причому саме принцип акцесії є найдавнішим, оскільки за своєю природою являє собою яскравий елемент звичаєвого, природного права.

      За законодавством країн, що використовували цей принцип, надра є однією з складових частин права землересурсної (поземельної) власності, яка обіймає собою не тільки поверхню землі цієї ділянки, але й все те, що знаходиться і під, і над нею. За принципом акцесії користування надрами можливе лише за дозволом власника земельної ділянки, висловленим на певних умовах (організація спільного підприємства, викуп майна власника, довготермінова оренда тощо).

      В. Г. Струкгов, наприклад, визначав принцип акцесії як «принцип права на поверхность земли в неразрывной связи с правом и на недра ее» [122, с. 93].

      Таким чином, використання принципів акцесорного права стосовно законодавчого регулювання гірничої справи передбачає, що:

      1) земля розглядається як інтегрований природний об’єкт, який об’єднує в собі поверхню землі, її наземну та підземну частини;

      2) надра не є окремим об’єктом права власності, а відносяться до складової частини права власності на землю;

      3) право на надра є додатковим похідним від головного права – права власності на землю;

      4) користування надрами може здійснюватися тільки з дозволу землевласника тією особою і на тих умовах, які погоджені з ним.

      Вся работа доступна по Ссылке