Тенденції сучасного господарського розвитку
Період останньої третини ХХ – початок ХХІ ст. – це час радикальної переоцінки накопичених знань в економічній теорії, зумовлений фундаментальними змінами, що відбулися в планетарному масштабі під впливом інформаційної революції, що визначається вченими як початок доби постіндустріальної глобалізації. Інформація та знання стають не лише основним фактором виробництва, а й системоутворюючим фактором нового суспільства, змінюючи характер, закономірності та властивості економічного та суспільного розвитку.
Однією з провідних тенденцій кінця ХХ – початку ХХІ століття можна визначити формування глобальної економіки знань, основними змістовними ознаки якої є наступні. Ключювим чинником створення благ виступають людські знання, використовувані у виробництві завдяки перетворенню науки у реальну продуктивну силу; виробничий процес має інноваційний характер, його техніко-технологічним базисом стають автоматизовані системи, наукоємні та інформаційноємні технології, що проникають в усі сфери суспільного життя; економічне відтворення набуває глобального характеру; матеріалізована в живій та неживій природі інформація, а також ідеальна інформація у формі людських знань, творчості стає найважливішим предметом діяльності людини; домінантою суспільного розвитку визнається людський потенціал, а матеріально-речовий – виступає лише його умовою; відбувається радикальний зсув акцентів у соціальній структурі суспільства, де феномен власності на матеріальні засоби виробництва втрачає свою критеріальну фундаментальність та заміщується інтелектуальною власністю; домінуючим видом капіталу, на основі якого забезпечується не тільки духовне, а й матеріальне багатство, стає нематеріальний капітал, сконцентрований у знаннях, культурі, здібностях, здоров’ї людини, означений у науковій літературі термінами: людський, інтелектуальний, соціальний капітал; в організаційному дизайні економічних структур переважають мережні структури.
Інтернаціональний характер економіки знань визначається двоїстістю знань як суспільного блага та специфічного ресурсу, що визначає конкурентоспроможність його власника. Знання перетворюються у вирішальний чинник господарського розвитку, забезпечуючи джерело зростання та платформу конкурентних переваг у новаторстві організації, екологічності та комфортності життя населення.
Розвиток провідних країн світу ґрунтується на інноваційній моделі за рахунок продукування та втілення нових знань в освіті, технологіях та організації виробництва товарів і послуг, що забезпечує від 70 до 85% приросту ВВП цих країн. У двадцяти розвинених країнах працюють 95% вчених світу, дохід на душу населення щорічно зростає на 200 дол. США, щорічні темпи зростання доданої вартості в наукоємних галузях перевищують темпи зростання у традиційних та відповідно становлять 3% та 2,3% [171, с. 33].
Економіка знань ґрунтується, перш за все, на активному творчому потенціалі людини, її здатності до творіння нового на основі створення, накопичення та поширення, застосування знань та ідей. Людський прогрес поряд зі знаннями, що генеруються людиною, перетворюються в рушійну силу господарського розвитку та підвищення конкурентоспроможності. Економіка все більше дематеріалізується та віртуалізується, а за рахунок реалізації людського потенціалу відбувається зростання капіталізації високотехнологічних корпорацій, збільшення доходів, її соціалізація та гуманізація, що потребує окремого розгляду.
Баришева А. наголошує, що можливості реалізації потенціалу людини стають майже безмежними та ці процеси наближують людство до формування єдиного інформаційно-комунікаційного простору ноосфери (за В. Вернадським) [37]. Глобалізація створює передумови інтеграційного переходу до нової якості «єдиного світу», проте, вибір його конкретного сценарію покладається на людину, яка в сучасних умовах знаходиться під тиском нових викликів економічного, екологічного та інституційного характеру.
Поряд з пафосним поданням майбутніх плодів постіндустріальної економіки, основним проявом якої визнається економіка знань, все більше з’являється праць, присвячених критиці деіндустріальних тенденцій, характерних для країн розвиненого Центру. Зокрема, П. Єщенко та А. Арсеєнко наголошують на тому, що нова економіка та постіндустріальне суспільство виявились «старим вином у нових діжках». Для вирішення проблеми комп’ютеризації та інформатизації, як і для традиційного сектору матеріальної економіки потрібні «метал, дерево, пластмаса, скло, вода, електрична енергія тощо» [152, с. 254]. Ця економіка лише підсилила суперечності та розриви, зароджені індустріальною економікою, залишившись по суті капіталістичною системою соціально-економічних відносин. Посилаючись на дослідження професора П. Робертуса, автори монографії [152] зазначають, що нова економіка є містифікацією, за своєю сутністю це «безробітна економіка», коли внаслідок винесення матеріального виробництва із США в країни з дешевою, але кваліфікованою робочою силою лише після 2000 року було втрачено близько 5,6 млн. робочих місць [152, с. 255].
Вся работа доступна по Ссылке
