Суб’єктні основи господарської діяльності людини в економіці знань
Економіка як одна із багатьох гуманітарних (суспільних) наук, на відміну від природничих, вивчає і досліджує діяльність суб’єктів. Сучасна наука та практика господарювання є відображенням процесів виведення людини у «центр глобальної перспективи», що проявляється у зміщенні акцентів у бік пояснення суспільного розвитку через процеси розвитку людини як його суб’єкту. У зв’язку з цим характеристика людини в сучасному відтворювальному процесі розкривається через діяльнісний підхід, в якому людина виступає суб’єктом, здатним впливати не лише на зовнішній об’єкт, конструювати його сьогоднішній стан та майбутню динаміку, а й на внутрішній – свідомість . Пріоритетним постає внутрішнє перетворення людини, розширення потенціалу її розвитку, а похідним, вторинним – перетворювальний вплив людини на об’єкти оточуючого середовища.
Відомі вчені у галузі природничих наук Ю. Вігнер, Дж. Чу, Дж. Хегелін, включали свідомість у фізичні дослідження, оскільки дійшли висновку про неможливість формулювання фізичних законів, не беручи до уваги свідомість дослідника [264, с. 13-14]. Важливий внесок у дослідження активної ролі свідомості зроблено психологічною школою С. Рубінштейна, в рамках якої зроблено висновок про творчу роль психіки людини у світі. «Людина – кінцева істота – включається у світ, його безкінечне буття як, по-перше, буття, що перетворює реальність, і, по-друге, як таке, що переходить у форму ідеального існування» [318, с. 341].
Семантичний аналіз поняття суб’єкту (лат. subjectus – той, що лежить внизу, знаходиться в основі) розкриває його як фундаментальну філософську категорія, що характеризує носія субстанціональних властивостей, які визначають якісні особливості об’єкта [56, с. 807]. Людина, будучи одночасно суб’єктом та потенціальним ресурсом розвитку, змінює об’єктивні ресурси свого буття, перетворюючи його відповідно до історико-культурного рівня розвитку цивілізації. Суб’єкт діяльності наділений, перш за все, свідомістю, тому форми існування свідомості (культура, знання, воля, досвід, компетентність) розглядаються як його невід’ємна риса. У ній втілюється індивідуальний рівень суспільної свідомості, закладаються спонукальні мотиви до активності, інтереси, цілі. Здійснюючи будь-яку діяльність, людина поводить себе свідомо, продумано, але воля і свідомість формуються та розвиваються у суспільстві, отже і залежать від ціннісних основ соціуму, його архетипу, етосу, колективного габітусу. Тобто, через механізм інтеріоризації (фіксації у глибинних пластах свідомості) культурної колективної пам’яті, сформованої історично, здійснюється пристосування до економічних та географічних умов життя, а також їх зміна. Якісними характеристиками суб’єкту виступають: самосвідомість, свобода волі, інтуїція, ціннісна орієнтованість, включеність у комунікативні відносини [263].
Поняття суб’єкту має різну інтерпретацію у філософсько-історичній традиції та в залежності від галузі знань. Так у класичній філософії це носій дії (той, хто пізнає, мислить або діє), у некласичній – свідомості, пізнавальних здібностей і творчої діяльності, детермінованої соціально-історичним характером практичної діяльності або низкою позараціональних і не когнітивних чинників (ідеології, мови, безсвідомого тощо). Постмодерн проголошує «смерть суб’єкта», характеризуючи його як комбінатора окремих об’єктивних елементів, повністю розчиненого у контексті об’єктивних процесів [56, с. 807-808]. Місце суб’єкта у постмодернізмі займає «безлике поле, що немає форми синтетичної свідомості особистості або суб’єктивної самототожності» [56, с. 758]. Проблема безсуб’єктності поставила більше питань, ніж розв’язала протиріч, у зв’язку з цим наразі спостерігається повернення до презумпції суб’єкта. Сучасна версія after-postmodernism у фокус дослідницької аналітики включає орієнтацію на «воскресіння суб’єкта», центровану навколо феноменів індивідуальності, особистісності [56, с. 757-758].
У психології суб’єкт виступає активним свідомим началом життя, яке протиставляє себе зовнішньому світу і своїм власним інструментам. Психологічна структура людини ґрунтується на принципі її системності та взаємообумовленості не лише як суб’єкту діяльності, а й індивіду, особистості, індивідуальності. Кожна з цих характеристик людини набуває змісту при співвіднесенні, так, попарно зв’язаними є: індивід – особистість; суб’єкт – індивідуальність. Перша діада визначає об’єктивні форми існування людини у часі і просторі, друга – умови її розвитку, тобто джерела енергії та інформації [279]. Узагальнений підхід до суб’єкту у психології подано у праці [301], де визначено такі основоположні його характеристики як цілеспрямованість, рефлексивність, свобода духу, саморозвиток.
У соціології суб’єкт є виконавцем «соціальної ролі під впливом суспільних санкцій та інтеріоризованих рольових очікувань» [7, с. 46], що відповідає структурно-функціональному підходу, започаткованому Е. Дюкгеймом. Поведінка та свідомість людини, відповідно до нього, детермінується соціальними причинами, які не виводяться з індивідуальної свідомості, а навпаки – цінності, ролі, норми, вкорінені в соціумі, керують людиною.
Вся работа доступна по Ссылке
