Права громадян як об’єкт адміністративно-правового захисту

     

      Як відомо, відповідно до ч. 2 ст. 3 Конституції України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави [1]. Вказане підкреслює особливе місце прав людини як орієнтиру у формуванні державного механізму та практики державного будівництва. При цьому, очевидно, що не менше значення права людини мають і для розвитку самої особистості як повноцінного члена громадянського суспільства. Ключового значення у даному разі набуває саме реальність прав людини, що, на рівні з юридичним визнанням таких прав і дієвим механізмом їх реалізації, також передбачає ефективність судового і адміністративного захисту, під чим у науці розуміють те, що «судові і адміністративні рішення набули чинності і реалізовані, тобто обов’язково призвели до відновлення або компенсування порушених прав і свобод» [2].

      У той же час, розглядаючи різні аспекти адміністративно-правового механізму захисту прав людини як одного з елементів забезпечення їх реальності, що, у свою чергу, виступає своєрідним індикатором розбудови сучасної правової соціально орієнтованої держави, необхідно окремо звернути увагу на все ще існуючі суперечності теоретико-методологічного характеру в розумінні сутності прав і свобод людини і громадянина. Зокрема, йдеться про встановлення специфіки категорії прав громадянина, її співвідношення з правами, свободами та інтересами людини і громадянина, що має безпосереднє відношення до доктринального та нормативно-правового визначення змісту прав громадян як об’єкта адміністративно-правового захисту.

      Зазначимо, що проблематиці правового статусу людини і громадянина приділялась увага в рамках одразу декількох галузей права (теорії права, конституційного, міжнародного, адміністративного права, тощо), у першу чергу, в роботах таких вчених як К. Г. Волинка [3], Д. О. Єрмоленко [4], Т. М. Заворотченко [5], А. М. Колодій і А. Ю. Олійник [6], О. І. Наливайко [7], П. М. Рабінович [8], Ю. С. Размєтаєва [9] та ін. Разом із тим, вказані дослідження зосереджуються здебільшого лише на концептуальних базових основах прав людини, невиправдано залишаючи поза увагою особливості прав громадян в аспекті механізмів їхнього захисту. З огляду на це й вбачаються актуальними питання поняття і сутності прав громадян як об’єкта адміністративно-правового захисту.

      Передусім, відмітимо, що права людини і громадянина – це лише один із виявів їхнього правового статусу й окремо від останнього не можуть характеризувати специфіку зв’язків особистості з державою та громадським суспільством. Зокрема, це досить чітко відзначається в основоположному принципі «відсутності прав без обов’язків» [10]. Проте, безперечно, що правовий статус не може обмежуватись одними лише правами і обов’язками особистості, включаючи також інші елементи, що забезпечують реальність таких прав і обов’язків, належний рівень узгодження суспільних інтересів різних осіб й соціальних груп. У зв’язку із цим, К. Г. Волинка досить чітко відзначає, що «значення категорії правового статусу особи полягає в тому, що вона дозволяє розглядати її права, свободи і обов’язки в цілісній і системній єдності та з огляду на їх взаємообумовленість» [11, с. 30].

      Таким чином, з’ясування сутності прав людини і громадянина має здійснюватись з урахуванням їхнього місця у загальній структурі правового статусу та характеру взаємозв’язків між правами, обов’язками та іншими елементами правового статусу людини і громадянина. У той же час, зауважимо, що такий правовий статус як цілісна категорія також зазнає відповідного впливу в рамках узагальнено єдиного соціального статусу особистості, який є найбільш всеохоплюючою категорією й не обмежується суто юридичним змістом. Так, у соціології соціальний статус особистості визначається як її позиція в соціальній системі, пов’язана з належністю до певної соціальної групи чи спільноти, сукупність її соціальних ролей та якість і ступінь їх виконання [12]. На нашу думку, виявлення усіх істотних ознак правового статусу, а відповідно, й прав людини і громадянина, неможливе без комплексного дослідження усіх сторін такого явища як статус. Відтак, філософське розуміння статусу вказує на те, що це соціальне, співвідносне положення (позиція) індивідуума або групи в соціальній системі, яке визначається за рядом ознак, специфічних для такої системи [13, с. 488]. Політична наука також звертається до категорії статусу й визначає його як певну сукупність прав і обов’язків, що визначають юридичне положення особи, державного органа або міжнародної організації; «комплексний показник положення певної спільності, групи або індивідів у соціальній системі, один із найважливіших параметрів соціальної стратифікації» [14, с. 400].

      Отже, підсумовуючи викладене, узагальнимо те, що, по-перше, статус завжди відображає певне становище (позицію) особи у соціумі чи колективі, по-друге, включає у себе щонайменше такі елементи як права і обов’язки. Правовий статус являє собою значно вужчу категорію, аніж соціальний статус, що відповідним чином позначається на обсязі тих прав, що складатимуть зміст такого статусу.

      Вся работа доступна по Ссылке