Класифікація форм правління
Велике пізнавальне і водночас практичне значення має класифікація форм правління, яка на основі аналізу і теоретичного обґрунтування конкретних, істо-рично існуючих форм держав, дає можливість впорядкувати за різними критерія-ми безліч різноманітних процесів, розмістивши їх у певних просторово-часових рамках, визначивши закономірність і випадковість, наступництво і розвиток полі-тико-правових явищ.
Це питання дуже рано звернуло на себе увагу дослідників; найпершою кла-сифікацією форм правління вважається класифікація, заснована на кількості пра-влячих осіб. Якщо вище розпорядження державною владою належить одному – це монархія, якщо багатьом – це аристократія, якщо всім – демократія. Першу вказівку на таке групування форм правління („державного устрою”), за тверджен-ням М.М. Коркунова [257, c. 231], можна віднайти у Геродота у його розповіді про переговори Отанеса, Мегабіза і Дарія, яку форму правління встановити у Пе-рсії після вбивства Лже-Смердіса, і досі це найбільш часто вживана класифікація.
Платон створив ціле вчення про динаміку державного життя і зміну, в силу “зіпсованості” людської натури, її форм. Ідеальна держава та його аристократична форма, згідно з цим вченням, не вічні. Держава може деградувати і, відповідно, в цьому ж напрямку змінювати свої форми.
Аристократія, що призводить до появи приватної власності на землю і пере-творення вільних людей на рабів, може вироджуватися у так звану тимократію. Остання, являючи собою критсько-спартанський тип держави, панування най-більш сильних воїнів, може поступово перетворитися в олігархію. Олігархія як лад, заснований на майновому цензі й владі небагатьох багатих, – у демократію. Нарешті, демократія, як влада народу і для народу, в силу сп’яніння останнього свободою поверх міри, у “нерозбавленому вигляді” може вироджуватися у свою протилежність – тиранію. Це – найгірша форма держави, за якої неподільно панує свавілля, насильство, безправ’я широких мас. Глава держави – тиран, захоплює владу від імені народу і як “ставленик народу”.
Про багатоманітність форм держави розвивав свої погляди й Аристотель – учень Платона і поряд з тим його критик. Розглядаючи форму держави як систе-му, що уособлюється верховною владою в державі, Аристотель визначав її в за-лежності від кількості володарюючих (один, деякі або більшість), як монархію, аристократію або політію-демократію. Ці форми держави вважалися ним “прави-льними”, бо в них проглядалася загальна користь діяльності правителів. Кожна з даних “правильних” форм могла легко викривлятися і перетворюватися у відпові-дні “неправильні” форми – тиранію, олігархію або охлократію. “Неправильні” форми використовувались правителями, на думку Аристотеля, лише в особистих цілях. Слід відзначити, що форма у Аристотеля користується пріоритетом перед змістом, матерією не тільки в юриспруденції, але й у космології (визнання транс-цедентального розуму) і в антропології (визнання “віддільності” і безсмертя ви-щої духовної здатності – душі).
Традиції давньогрецької думки в дослідженні форм держави розвивалися й у Стародавньому Римі. “Forma dat esse rei” – форма надає буття речі – вважали римські юристи. Зокрема, Полібій, стоячи на ґрунті аристотелівської класифікації, вказав на закон кругообігу, в силу якого кожна чиста форма виявляє тенденцію до викривлення свого типу і переходу до іншого типу: монархія – деспотія – аристо-кратія – олігархія – демократія – охлократія – монархія… У протидію такому за-кону Полібій висунув змішану форму, як гармонійне поєднання монархічних, аристократичних і демократичних елементів. Цей тип був узятий з дійсності – Рим, який, на думку Полібія, досяг у консулах, сенаті й коміціях цього ідеалу. Майже тотожні ідеї висловлював і Цицерон, який, наприклад, виділяв, в залежно-сті від числа правителів, три прості форми держави (царську владу – монархію, владу оптиматів – аристократію, а також народну владу – демократію) і змішану форму.
Коли верховна влада знаходиться в руках однієї людини, писав він, ми на-зиваємо таку форму держави “царською владою”. Коли вона знаходиться в руках виборних осіб, то говорять, що “ця громадянська громада управляється волею оп-тиматів. Народною ж (адже її так і називають) є така громада, в якій все знахо-диться в руках народу”.
Для того, щоб попередити ту чи іншу просту форму держави від викрив-лення, великий римський оратор і державознавець пропонував використовувати змішану форму, що складається у підсумку виділення і змішування позитивних якостей усіх вищевказаних простих форм.
Водночас слід відзначити, що незважаючи на значну увагу древніх до форм правління, останні залишалися ще багато в чому науково нерозробленими. Дійс-но, Аристотель не пише нічого про республіку, реальні монархії попервах були значно обмежені народними зборами або зборами старійшин (наприклад, сенатом і куріальними зборами в Римі). Монархію пов’язували лише з виконанням війсь-кових функцій, пізніше – жрецьких, судових. Спадковість у той час ще не стала суттєвим атрибутом монархії, більш важливими вважалися особисті якості мона-рха. Інститут монархії не відзначався особливою розробленістю і в початковий період феодалізму, оскільки був пов’язаний з крупною земельною власністю, від-чував вплив роздробленості або досить жорстке обмеження станово-представницькими установами.
Період розквіту монархії – це рубіж Нового часу. Саме тоді з усією чіткістю виявляється відмінність монархії від республіканської форми правління, вироб-ляються найважливіші її різновиди: монархія абсолютна, необмежена і монархія конституційна, обмежена вже народним представництвом (парламентом).
Вчення й окремі ідеї, що стосуються форм державного устрою і правління, розвивалися не тільки у Стародавній Греції і Римі, але й в інших країнах. Причо-му не тільки на ранніх і середніх стадіях існування і розвитку людської цивіліза-ції, але й у всі наступні століття й роки. Зокрема, Н.Макіавеллі наголошував на тому, що зустрічаються форми правління, які не можна віднести ні до республік, ні до монархій. “Всі держави, які володіли або володіють владою над людьми, бу-ли і є або республіки, або держави, що управляються одноосібно. Останні можуть бути або успадкованими або новими”, – писав цей середньовічний мислитель, маючи на увазі країни, де відсутні й ознаки республіки, і законна (стара) монархі-чна династія [298, c. 4]. Через декілька століть потому схожу позицію висловив Мірабо, коли відзначав, що „республіки мають у певному сенсі монархічний ха-рактер, а монархії – республіканський” [цит. за: 39, с. 235].
З часів античності і до кінця ХVІІІ століття аристотелівська класифікація (з поправкою Полібія чи без неї) була домінуючою у державно-правовій літературі. Серед її пізніших прихильників були такі державознавці ХVІІІ-ХІХ століть, як Бюлау, Вальтер, Дальман, Трито, Фрьобель, Цепфль, Шталь та ін. [121, c. 207]. Таке тривале панування пояснюється насамперед перевагами самої класифікації, адже кількісний критерій підкупає своєю простотою і безпосередністю. Водночас така класифікація страждає суттєвою спрощеністю, оскільки керуючись тільки нею, вельми важко провести відмінність між окремими формами правління і від-повісти на деякі принципово важливі питання. Зокрема: кого, власне, слід визна-вати “володарюючими”, яка частина суспільства має “володарювати”, щоб були підстави стверджувати про перехід від аристократії до демократії тощо. Тому па-нування кількісного критерію класифікації обумовлене ще й “зовнішніми”, суспі-льними чинниками. Насамперед, цьому пануванню сприяла та обставина, що про-тягом усіх Середніх віків і Нового часу політико-правова думка була спрямована в бік від вивчення історичних форм держави, які так жваво цікавили Аристотеля. Спочатку в науці панувала богословська точка зору, яка акцентувала увагу дослі-дників на політичній боротьбі між римськими папами та європейськими імпера-торами, потім їй на зміну прийшла метафізика, за якою увага науковців була при-кута до винаходу найкращої, універсальної форми правління. При цьому державні форми минулого сприймалися лише як невдалі досліди, що не заслуговують на увагу.
Вся работа доступна по Ссылке
