Форма держави та її провідний елемент – форма правління – були тими пе-рвинними об’єктами, з яких розпочиналося становлення світового конституціона-лізму. Подальший розвиток суспільства, його невпинна „соціалізація” та усклад-нення зв’язків між членами людської спільноти закономірно спричиняли розши-рення предмету конституційного регулювання, включення до його „орбіти” деда-лі нових сфер суспільного життя. Проте і сьогодні відносини, що визначають ор-ганізацію державної влади, і насамперед її структурно-функціональний аспект, складають серцевину предмету конституційного права; на впорядкування цих відносин спрямована левова частка норм будь-якої конституції. За даних умов проблема оптимальної конституційної регламентації форми правління виходить далеко за межі питання про способи закріплення останньої чи рівень законодавчої техніки, – вона переходить у площину ефективності державного механізму, його здатності відповідати на виклики сьогодення, набуває яскраво вираженого полі-тичного звучання. Тому тема конституційного регулювання форми правління на-лежить до тих, що ніколи не втрачають своєї актуальності, а в умовах перехідного суспільства взагалі набувають першочергового значення, оскільки визначають за-гальний вектор розвитку суспільства і держави, рівень забезпечення прав і свобод людини і громадянина.
Як справедливо відзначає А.Г. Георгіца, „форма правління – це не просто абстрактна категорія науки конституційного права, а той ключ, за допомогою якого тільки і можна аналізувати систему органів державної влади, встановлену конституцією відповідної держави” [70, c. 197]. Не дарма проблемам форми прав-ління традиційно приділяли значну увагу видатні представники політико-правової думки – від античних філософів та гуманістів епохи Відродження до класиків бу-ржуазного конституціоналізму та радянського державознавства. Серед сучасних вітчизняних дослідників даної проблеми можна відзначити С.К. Бостана [46; 47], В.В. Копєйчикова [220], В.Ф. Погорілка [368; 369], Ю.М. Тодику [444; 445], М.В. Цвіка [477], В.М. Шаповала [496; 497] та багатьох інших авторів. Проте у спеціа-льній літературі проблематика форми правління досі розглядається переважно з теоретичних та історико-правових позицій; у ній явно недостатньо уваги приділя-ється аналізу конкретних конституційних норм.
Виходячи із зазначених вище обставин, необхідно заповнити наявні в су-часній політико-правовій науці прогалини щодо форм і методів конституційного закріплення інституційно-функціональної організації влади та з’ясувати сучасний рівень вітчизняного конституційного законодавства на тлі зарубіжного досвіду в даній сфері. Для досягнення поставленої мети мають бути вирішені, принаймні, чотири ключових завдання: 1) з’ясувати, як термін „форма правління” був запро-ваджений у конституційне законодавство; 2) дослідити еволюцію нормативного-правового закріплення форми правління від перших згадок даного терміну в ос-новних законах до теперішнього часу; 3) проаналізувати методологію конститу-ційного регулювання форми правління у сучасних країнах, що належать до різних правових систем та перебувають на різному рівні політико-правового розвитку; 4) виявити ступінь відповідності конституційного закріплення форми правління Української держави сучасним світовим стандартам. Вирішення означених за-вдань уявляється можливим за умови широкого використання історико-правового та порівняльно-правового методів дослідження, аналізу й синтезу відповідних конституційно-правових явищ. При цьому достовірність результатів дослідження має забезпечуватися включенням до його предмету максимально можливої кіль-кості держав, об’єктивністю оцінки досліджуваних явищ, коректністю порівнянь та системністю при розгляді тих чи інших правових актів.
На початку свого дослідження одразу відзначимо, що сам термін „форма правління” є породженням власне європейської політико-правової думки. Його доволі часто використовували ще античні автори у своїх міркуваннях щодо опти-мального устрою державної влади. Проте у позитивне право він був перенесений тільки на хвилі революційних змін, що розпочалися в Європі з середини ХVІІ ст.
Так, у 1634 р. в Швеції, в умовах руйнації феодального ладу, було прийнято документ під назвою „Форма правління” („Regeringsformen”). Перенесений з док-тринальних джерел у позитивне право, термін „форма правління” швидко здобув визнання у широких колах державознавців і політичних діячів та почав активно використовуватися у політико-правовій практиці. Однойменний документ, підпи-саний у 1719 р., ознаменував перехід від автократії до парламентаризму і став го-ловним елементом майбутньої конституції Швеції. Безкровна революція 1722 р. призвела до появи нових версій „Форми правління” – 1772 та 1789 рр. Нарешті, у 1809 р. аналогічний за назвою документ остаточно закріпив встановлення у Шве-ції обмеженої монархії. На сьогодні „Форма правління” („Regeringsformen”) 1974 р. є одним з елементів чинної некодифікованої Конституції Швеції [464].
У статутне право Великобританії термін „форма правління” був запрова-джений за часів протекторату Кромвеля. Першим британським політико-правовим актом, в якому був застосований даний термін, став розроблений у 1653 р. офіцерами кромвелівської республіканської армії документ під назвою „Форма правління державою Англії, Шотландії та Ірландії та їхніми територіями” (“Con-cerning the Form of Government of the Country of England, Scotland, Ireland and Their Territories”), який увійшов в історію як „Знаряддя правління” („Instrument of Government”). Порівняння змісту цього документу з його назвою доводить, що вже в ті часи терміном „форма правління” охоплювалася інституційно-функціональна організація влади в країні, й насамперед на її вищому, політично-му рівні. Використання термінів „форма правління” й „знаряддя правління” у на-зві документу як синонімічної пари переконливо свідчить про те, що в ньому ін-ституційно-функціональна організація державного апарату розглядається в ін-струментальному аспекті, як важливий спосіб управління суспільними справами та запорука ефективності державно-владного впливу.
