Форма правління як інститут конституційного права
Питання про систему конституційного права як галузі права, про перелік його основних інститутів, попри свою важливість, досі зберігає гостру дискусійність і не має однозначної відповіді як у вітчизняній, так і зарубіжній науковій літературі. Такий стан речей є наслідком кількох факторів. З одного боку, конституційне право як га-лузь сформувалося значно пізніше, ніж інші основні (або як їх ще називають, профі-люючі) галузі права – кримінальне чи цивільне, а для накопичення відповідної кілько-сті однорідних норм і формування усталених уявлень про такі складні й багатогранні явища, як система певної галузі, потрібен час. З іншого боку, політико-правова систе-ма кожної країни є вельми динамічною і схильною до швидких трансформацій; пред-мет конституційно-правового регулювання увесь час змінюється, виявляючи тенден-цію до розширення; відбувається революційне оновлення всіх сфер суспільного жит-тя, якісно оновлюються самі відносини, що становлять предмет конституційно-правового регулювання, спричиняючи відповідні зміни конституційного законодавст-ва, „розшарування” нормативного матеріалу тощо. Нарешті, має місце й суто суб’єктивний фактор: плюралізм у науці неодмінно призводить до диверсифікації підходів до характеристики тотожних явищ, появи значної кількості авторських під-ходів і концепцій, що доповнюють, розвивають або заперечують одна одну.
Не заглиблюючись в історію питання про систему конституційного права як га-лузі права (докладніше про це див. : [457, с. 367-411]), відзначимо лише деякі вихідні, загальнотеоретичні положення, котрі можна вважати загальноприйнятими. Переду-сім, не викликає жодних сумнівів теза про те, що право є системним явищем і як таке складається з елементів, органічно взаємопов’язаних між собою. При цьому кожна зі складових при такому підході може розглядатися як певна підсистема, тобто система нижчого рівня.
Структурними елементами галузі права традиційно вважаються інститути і но-рми, і тільки щодо окремих, найбільших за обсягом нормативного матеріалу галузей (у т.ч. й конституційного права) допускається існування проміжних ланок – підгалу-зей.
При цьому інститут права розглядається як „обособлена група взаємо-пов’язаних юридичних норм, що регулюють певний різновид або сторону однорідних суспільних відносин” [57, c. 281], „перший рівень поєднання правових норм” [105, c. 250]. Відповідно, основними юридичними критеріями обособлення норм у правовий інститут є, по-перше, їхня цілісність, специфічність; по-друге, якісна обособленість у межах галузі; по-третє – повнота регулювання відповідного різновиду суспільних від-носин. У правовому інституті об’єднуються норми найрізноманітнішого виду, з ура-хуванням їхньої класифікації; до нього можуть входити норми різної юридичної сили, різні за територією дії та іншими ознаками [309, c. 20]. Водночас, на відміну від галу-зей і підгалузей права, що характеризуються певним ступенем самостійності, норми, що включаються до правових інститутів, не володіють можливістю самостійного ре-гулятивно-охоронного впливу на суспільні відносини (див. : [147, c. 10-13]).
Визначення інституту конституційного права, наявні в сучасній, пострадянській літературі, являють собою, фактично, перенесення результатів загальнотеоретичних досліджень до галузевої юридичної науки. При цьому в більшості випадків йдеться про повне відтворення відповідних сентенцій загальної теорії права, сформованих ра-дянськими теоретиками права ще у 40-х рр. ХХ ст., але „з поправкою” на предмет конституційного права. Зокрема, В. Ф. Погорілко і В. Л. Федоренко у своєму „Акаде-мічному курсі з конституційного права України” (2006 р.) визначають інститут кон-ституційного права як „основний складовий елемент системи конституційного права України, який об’єднує об’єктивно сформовану, цілісну і відносно відокремлену гру-пу функціонально взаємообумовлених і структурно взаємопов’язаних норм конститу-ційного права, які регулюють конкретно визначені сторони (сегменти) суспільних відносин, що є предметом конституційного права” [369, c. 270]. О. В. Носенко у своє-му дисертаційному дослідженні, присвяченому інститутам конституційного права України, відтворюючи визначення В. Ф. Погорілка і В. Л. Федоренка, доповнює його вказівкою на те, що відповідні норми не створюють нових суспільних відносин, а ре-гулюють лише ті, що вже історично сформувалися [334, c. 178]. У своїй більш пізній, одноосібній роботі В. Л. Федоренко дещо розширив власне визначення інституту конституційного права України і запропонував розуміти його як „основний системоу-творюючий структурний елемент багато аспектної системи конституційного права України, що втілює у собі волю та легітимні інтереси Українського народу, Українсь-кої держави і територіальних громад через упорядкування та систематизацію в своєму складі доктринально, предметно і функціонально взаємопов’язаних норм конститу-ційного та інших галузей права, спрямованих на утвердження, зміну і припинення окремих видів та груп суспільних відносин, віднесених до предмета конституційного права” [457, c. 406].
Слід відзначити, що погляди на загальний перелік інститутів конституційного права варіювалися залежно не тільки від позиції того чи іншого автора, але й від кон-кретного етапу державно-правового розвитку країни та навіть від структури чинної на той час конституції. Зокрема, видатний радянський теоретик права А. І. Денисов вио-кремлював „основні групи норм державного права”: 1) норми, що визначають і закрі-плюють суспільний устрій СРСР, союзних і автономних республік; 2) норми, що ви-значають державний устрій СРСР, союзних і автономних республік; 3) норми, що ви-значають побудову, компетенцію і порядок утворення, форми діяльності і взаємний зв’язок органів державної влади, державного управління, суду і прокуратури; 4) нор-ми, що встановлюють і гарантують основні права та обов’язки громадян СРСР [92, c. 417]. Тривалий час наведене теоретичне положення про „основні групи норм держав-ного права” зберігало свою догматичність як для загальної теорії права, так і для галу-зевої науки у колишньому СРСР [див. : 452, c. 8]. Окремі автори обстоюють цю пози-цію й сьогодні. Зокрема, російський вчений О. В. Зинов’єв розглядає систему консти-туційного права як „об’єднання конституційно-правових норм у групи у певній послі-довності, залежно від їхнього змісту, характеру суспільних відносин, що ними регу-люються, а також значення норм” [124, c. 21].
Вся работа доступна по Ссылке
