Форма правління як система. Джерело і носій державного суверенітету як ключовий елемент форми правління

     

      Форма правління в сучасній юридичній літературі розглядається в різних ас-пектах, що породжує значне розмаїття поглядів на його сутність. Різні юридичні характеристики форми правління як базової категорії державознавства знайшли відбиття у працях дореволюційних учених – Р. Моля [323], Д. П. Нікольського [331], Ф. В. Тарановського [425], Г. Ф. Шершеневича [500], отримавши подаль-ший розвиток у дослідженнях сучасних державознавців А. А. Мішина [319], Р. Т. Мухаєва [327], В. С. Петрова [359], М. А. Сапронової [397], Ф.Тохяна [447], І. Д. Хутинаєва [474], В. Є. Чиркіна [486] та ін. При цьому більшість дослідників розглядає форму правління як провідний елемент форми держави, відображаючи це у визначеннях, які були розглянуті на-ми у попередньому розділі. Питання ж про структуру форми правління та необхідність поглибленого аналізу її формоутворюючих критеріїв практично не ставиться. Відповідно не проводиться й системний аналіз елементного складу форми правління. Однак, на наш погляд, цілісне уявлення про означену категорію та її розмежування зі спорідненими інститутами конституційного права можливо здійснити лише за умови правильного визначення структури форми правління та розгляду її елементів в логічному взаємозв’язку.

      Необхідність встановлення елементного складу форми правління зумовлюється також її рухливістю в процесі еволюції, здатністю до якісних змін. Адже порівняно з державними формами античності чи середньовіччя сучасні форми правління характеризуються більш складною, внутрішньо диверсифікованою моделлю організації влади та запровадженням нових принципів її функціонування. Однак при будь-яких змінах форма правління має певний набір базових компонентів, що дозволяють відрізнити її від інших елементів форми держави.

      Серед небагатьох учених, які звертають увагу на необхідність врахування елементів форми правління у процесі встановлення її сутності, можемо зазначити Р. Т. Мухаєва, який розглядає елементи форми правління як її ознаки [327, c. 130]. Погоджуючись із такою позицією, все ж вважаємо, що більш точним є викори-стання терміну «елементи форми правління», під якими розуміємо сукупність взаємопов’язаних та взаємозалежних компонентів, які в своїй єдності відображають суттєві ознаки структурно-інституційної організації державної вла-ди.

      Переважна більшість учених здійснює тлумачення поняття „форма правління” через призму її ознак або критеріїв; ці ж критерії використовуються для розмежування основних форм правління та їх різновидів (моделей). Усе розмаїття конституційно-правових поглядів на елементний склад форми правлен-ня можна умовно поділити на три групи. До першої групи слід віднести прихильників “вузького” тлумачення, які в провідною ознакою форми правління вважають правове становище вищого орга-на державної влади, – глави держАави [77, c. 130], – або тип головування в даній державі [490, c. 216]. Такий підхід походить ще від античної політико-правової традиції й досі зберігає чимало прихильників серед наукової спільноти.

      Натомість прибічники “широкого” тлумачення, не обмежуючись статусом глави держави, включають до характеристики форми правління “відносини між державою і населенням, між вищими державними органами, між цими органами і центрами економічної і політичної влади, політичне середовище, у якому реалізуються ці відносини” [38, c. 194]. Так, російський дослідник А. Є. Козлов серед ознак форми правління називає організацію верховної державної влади, особливо вищих і центральних її органів, структуру, компетенцію, порядок ство-рення цих органів, тривалість їх повноважень, їх взаємовідносини з населенням, ступінь участі останнього у їх формуванні [172, c. 247]. Інший російський автор – В. Іванов – акцентує увагу на тому, що державне правління є формальною і тільки формальною організацією влади в державі і, зокрема, верховної, найвищої влади. „За допомогою цього поняття, – вказує Іванов, – визначаються формальні джерела і носії державної влади. Ним охоплю-ються, у тому числі, нормативний розподіл компетенції між відповідними орга-нами й посадовими особами, офіційний порядок наділення владою глави держави (спадковий, виборний, призначенський тощо), формування найвищого представ-ницького органу державної влади – парламенту чи його аналога та уряду , їхньої взаємодії тощо” [127, c. 69].

      Однак переважна більшість фахівців у галузі конституційного права є прибічниками “поміркованої” позиції і під формою правління розуміють триєдину спільність елементів: правовий статус, систему формування та взаємовідносин вищих органів державної влади [100, c. 220; 169, c. 383; 172, c. 247; 175, c. 143].

      Загальним недоліком переважної більшості праць, присвячених теоретично-му осмисленню форм правління, є те, що розгляд ознак або окремих елементів форми правління проводиться фрагментарно, без доведення їх сутнісного харак-теру, у відриві від інших змістовних характеристик форми правління. Тому зав-дання даного розділу вбачаємо у з’ясуванні елементного складу форми правління та доведення сутнісного характеру кожного з елементів шляхом дослідження конституційно-правових актів і політико-правової практики зарубіжних країн, що належать до різних конституційно-правових моделей організації влади.

      На наш погляд, термін „форма правління” у державознавстві відіграє роль, аналогічну тій, що категорія „конфігурація” в інформатиці: в обох випадках йдеться про сукупність функціональних частин певної системи і зв’язків між ни-ми, зумовлену їхніми характеристиками, про взаємне розташування і співвідношення окремих частин складного цілого.

      Кожен із трьох згаданих вище підходів до розуміння елементного складу форми правління має як свої переваги, так і вади. Зокрема, „вузьке” тлумачення форми правління є зручним та ефективним у навчальних цілях, оскільки зосереджує увагу на найбільш суттєвих, простих для розуміння і водночас яскра-вих елементах даного явища. Проте воно страждає суттєвою неповнотою і „розмитістю” підсумкового знання. Натомість „широке” тлумачення надає більш повне уявлення про розмаїття форм правління, проте містить загрозу „розпоро-шення” уваги дослідника на другорядні характеристики на шкоду сутнісним, ускладнює формування цілісного знання величезною кількістю деталей. Нарешті, „поміркований” підхід до елементного складу форми правління зорієнтований на пошук „золотої середини” між всеосяжністю й конкретикою знання, проте завжди стикається з проблемою вибору критеріїв достатності.

      На наш погляд, приступаючи до вибору оптимального набору критеріїв для характеристики форм правління, слід мати на увазі той факт, що кожна держава є унікальною – унікальною не тільки за конкретно-історичними умовами виник-нення та розвитку, але й за організаційною будовою, розподілом повноважень між окремими органами, принципами функціонування тощо. Тому завдання нау-ковця полягає у тому, щоб у розмаїтті неповторних форм віднайти певні прояви подібності, спільності між окремими елементами, котрі мають не випадковий і швидкоплинний характер, а виявляють ознаки спадковості й розвитку, дають змо-гу стверджувати про певний прогрес чи регрес в еволюції державності, впливають на ефективність володарювання та загальний добробут суспільства.

      Вся работа доступна по Ссылке