Порядок формування законодавчого органу в країнах з різними формами правління
Сучасні країни світу характеризуються суттєвими відмінностями порядку формування законодавчого органу, який залежить від різних факторів. Однак відправною точкою при встановленні процедурної специфіки порядку формуван-ня легіслатур є, звісно, їх структура. Найбільш загальна класифікація законодав-чих органів полягає у їх поділі на однопалатні та двопалатні, хоча історія функціонування парламентів знає й багатопалатність. Зокрема, у Південно-Африканській Республіці, яка базувалась на засадах апартеїду, згідно з Конституцією 1983 р., парламент мав трипалатну структуру, побудовану за расо-вим принципом [586]. У Скупщині (законодавчому органі) Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії за Конституцією 1963 р. (в ред. 1968 р.) кількість палат взагалі дорівнювала шести [169, c. 551; 490, c. 342]. За Конституцією цієї ж країни 1974 р. скупщини республік та автономних країв мали трипалатну структуру [132, c. 247-255]. Однак це тільки винятки із загального правила.
Як зазначено в юридичній літературі, генеза двопалатності (бікамералізму) пов’язана з організацією англійського парламенту як станово-представницької ус-танови: в середині XIV ст. він був поділений на Палату лордів і Палату общин [498, c. 259]. Таким чином, оскільки британський парламент є родоначальником усіх легіслатур, історично парламент виник у двопалатному вигляді.
До початку ХХ ст. країни Європи (за винятком Болгарії, Греції та Люксем-бургу) мали двопалатні системи. Англійський державознавець Г. Темперлі наво-дить цікаві дані про механізми формування верхніх палат наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Домінуючими тут були призначення сенаторів монархами та різні види непрямих виборів, як правило, в комбінації один з одним. Так, шляхом довічного призначення формувався Сенат Італії. У Росії половина членів Державної Ради призначалася царем, інші обиралися за станово-корпоративним принципом. Виборні засади домінували у Франції, де всі сенатори обиралися не-прямим голосуванням і представляли територіальні одиниці. В Іспанії з 360 сенаторів 108 обиралися за допомогою непрямих виборів, інші там займали місця в силу спадкового привілею чи довічного призначення [590, c. 68-69].
На думку багатьох дослідників бікамералізму [24; 48; 265; 296; 427; 458], двопалатна структура парламентів є однією з провідних тенденцій сучасного пар-ламентаризму. За другу половину ХХ ст. їх кількість збільшилася на 44 %, а до 2009 р. – ще на 12 %. Сьогодні двопалатні асамблеї функціонують у 81 державі світу, складаючи 42% від загальної кількості парламентів [149].
Із 87 країн (без урахування мікродержав), в яких сьогодні функціонують однопалатні парламенти, 62 (тобто 70%) належать до „третього світу” і в основ-ному отримали незалежність у 1960-ті роки. З крупних держав (з населенням не менше 50 млн. осіб) однопалатні парламенти мають тільки Індонезія, Пакистан, Південна Корея, Туреччина та Україна.
Перше, що впадає у вічі при порівнянні порядків формування палат у теперішній час – це їх розмаїття. Усі відомі принципи – прямі й непрямі вибори, призначення й кооптація – зустрічаються в різноманітних поєднаннях.
Здійснюючи характеристику порядку формування легіслатур, слід зауважи-ти, що на сьогодні призначуваність як єдина підстава їх комплектації практично не застосовується. І якщо ще на початку 90-х років ХХ ст. у монархічних країнах Перської Затоки своєрідні протопарламенти у зародковому стані – Консультативні ради (Ради Шури) - утворювались одноособово монархом, як да-нина традиційному ісламському принципу „консультації”, а норми про їх статус було включено до окремих розділів конституцій вказаних держав, то в нинішніх умовах цей спосіб поступово втрачає своє значення. На тлі бурхливого економічного розвитку, зміни елементів патріархально-общинного ладу в цих країнах відбулася поступова трансформація державних інституцій, розбудова структурної організації публічної влади, що стало своєрідною відповіддю на політичні виклики при обранні вектору конституційної й соціальної модернізації.
Лише у Саудівській Аравії члени Ради Шури (яка за статусом є дорадчим органом з питань законодавства і на сьогодні складається зі 150 осіб), згідно з Декретом короля А/92 від 05.03.1992 р. призначаються монархом з числа відомих учених, експертів, спеціалістів строком на 4 роки. Опозиційність членів Ради Шури унеможливлюється не тільки порядком їх призначення, а й вимогами, що ставляться до кандидатів – вони мають бути саудитами за походженням і вихо-ванням (що вже забезпечує їх лояльність монархові), мати добру репутацію, вік не менше 30 років [261, c. 28].
Сьогодні більш поширеним є змішаний порядок формування законодавчих органів. При цьому в одних країнах шляхом призначення монархом чи президен-том відбувається утворення верхньої палати парламенту чи її частини, в інших – глава держави призначає певну кількість депутатів однопалатного парламенту.
Призначення як єдина підстава формування верхньої палати парламен-ту на сьогодні притаманна переважно країнам з монархічною формою правління (Бахрейн, Барбадос, Беліз, Гренада, Лесото, Йорданія, Канада, Оман, Ямайка).
Так, у Бахрейні у 2002 р. була прийнята нова Конституція, згідно зі ст. 51 якої законодавчим органом державної влади проголошується Національна Асамблея (Аль-Маджліс Аль-Ватаній), яка складається з двох палат – Консультативної Ради (Маджліс аш-шура) і Палати представників (Маджліс ан-нувваб). Палати формуються за різними принципами: призначення членів верхньої палати - Консультативної Ради (40 осіб) - здійснює монарх своїм декре-том, а члени Палати представників (40 осіб) обираються на загальних, прямих, таємних виборах строком на 4 роки. На думку державознавців, така структура найбільш повно відповідає інтересам країни в умовах монархічного режиму, оскільки наявність певного „буферу” у вигляді призначених королем членів Консультативної Ради дає можливість уникати юридичних і політичних колізій між монархом і обраними депутатами нижньої палати [134, c. 84].
Вся работа доступна по Ссылке
