Поняття компетенції та її зв’язок зі структурно-функціональною ор-ганізацією державної влади

     

      Серед широкого кола поглядів на змістовне наповнення форми правління, висловлених у державознавчій літературі, вирізняється думка про те, що важли-вою характеристикою названого елементу форми держави виступає компетенція чи повноваження вищих органів державної влади. Таку точку зору висловлюють у своїх дослідженнях П.О. Недбайло [329, c. 33], І.Д. Левін [285, c. 47], А.Є. Коз-лов [171, c. 247], А.В. Поляков [374, c. 536], К.В. Арановський [20, с. 154-155] та інші. При цьому, як справедливо відзначає Р.Т. Мухаєв, слід вести мову не про компетенцію як таку, а про її розподіл між вищими органами державної влади [327, c. 130].

      Проте твердження про компетенцію як елемент форми правління у переважній більшості робіт має суто теоретичний характер і не супроводжується прикладами з колишньої чи теперішньої політико-правової практики, а тому виглядає скоріш як наукова гіпотеза, ніж доведений факт. Для сучасного держа-вознавства став звичним поділ історичних і сучасних форм правління залежно від визнання та особливостей реалізації принципу розподілу влад [див., напр.: 47, c. 109; 484, c. 137-140; 495, c. 80-90]. При цьому іноді залишається без достатньої уваги той аспект, що сутність даного принципу зводиться саме до розподілу дер-жавно-владних повноважень між певними підсистемами державного апарату за-лежно від специфіки покладених на них функцій.

      У сучасних конституційних державах склалися різноманітні моделі реалізації принципу розподілу влад: «гнучка», „жорстка”, „змішана” [30, c. 67; 266, c. 292]. Така термінологія використовується для виявлення особливостей кожної моделі розподілу влад і, разом із тим, для позначення спільних рис, вла-стивих цілій групі держав, що функціонують в умовах однієї з названих моделей.

      У сучасних дослідженнях моделі розподілу влад дедалі частіше „прив’язуються” до певної форми правління, у межах якої та чи інша модель існує. Наприклад, Л.М. Ентін у своїй книзі розглядає розподіл влад у президентській республіці (американський варіант), розподіл влад у парламен-тарних монархіях і республіках, розподіл влад у країнах зі змішаною формою правління (досвід французької республіки), розподіл влад у країнах, що розвива-ються [503]. Такий підхід націлений на те, аби показати взаємозв’язок між конституційно встановленим розподілом повноважень між органами державної влади та існуючою в державі формою правління.

      Подібний підхід представлений у роботі В.В. Лузіна, котрий проводить порівняльне дослідження щодо реалізації принципу розподілу влад у державному механізмі США, Великобританії та Франції, виокремлюючи 3 моделі розподілу влад: президентську (на прикладі США), парламентарну (на прикладі Великобританії), напівпрезидентську (на прикладі Франції) [292, c. 7].

      За даних умов завдання нашого дослідження полягає у тому, аби логічно довести атрибутивний характер компетенції як елемента форми правління, а потім за допомогою компаративного аналізу компетенції вищих органів влади широкого кола сучасних держав та подальшого узагальнення отриманих результатів проілюструвати здатність цього юридичного феномену характеризу-вати особливості інституційно-функціональної організації держави і, відповідно, доцільність використання його в якості критерію для класифікації форм правління.

      Розпочинаючи наше дослідження, одразу визначимося з термінами, тобто з’ясуємо зміст категорії „компетенція”. Існує три основних підходи щодо обсягу даного поняття: „класичний”, „обмежувальний” і „розширювальний”. Починаючи з кінця ХІХ ст., коли термін „компетенція” із західноєвропейської державознавчої літератури „перекочував” до вітчизняної, і до теперішнього часу найбільш поши-реним є розуміння компетенції як сукупності двох елементів: повноважень та підвідомчості. Через те, що такий підхід був найбільш раннім і отримав підтримку широкого кола фахівців, його часто називають „класичним”. У вітчизняній дореволюційній науці конституційного права найбільш визначними представниками даного напрямку були професори В.В. Івановський [128, c. 56, 187, 237], О.С. Алексєєв [11, c. 348, 353], А.Д. Градовський [79, c. 401], М.М. Коркунов [257, c. 163], М.І. Лазаревський [281, c. 123]. Ця точка зору поділяється і більшістю науковців радянського та сучасного періоду, серед яких М.Г. Алек-сандров [9, c. 239], Ю.А. Тихомиров [441, c. 7], І.Н. Кузнєцов [273, c. 5], О.Є. Кутафін і К.Ф. Шеремет [279, c. 22-26], Д.Н. Бахрах [33, c. 28], В.Н. Бутилін [171, c. 247], Є.І. Козлова [156, c. 293], А.Б. Венгеров [53, c. 185] та інші.

      „Обмежувальний” і „розширювальний” підходи до тлумачення компетенції сформувалися у ХХ ст., на хвилі радикальних соціальних змін і перегляду устале-них державознавчих стереотипів. „Обмежувальне” тлумачення зводить зміст компетенції виключно до предмету відання (підвідомчості) [98, c. 123; 158, c. 215-216; 333, c. 179-180, 193; 471, c. 11], тоді як „розширювальне” включає до нього не тільки повноваження і підвідомчість, але й такі правові явища, як завдання, функції, форми і методи діяльності, відповідальність тощо [34, c. 53-56; 350, c. 76-80; 413, c. 26]. У сучасній літературі обидва названі підходи зустрічаються доволі рідко. Так, серед прибічників „широкого” підходу можна назвати хіба що російських авторів Д.М. Овсянко [338, c. 39], С.А. Комарова [163, c. 76] та А.П. Коренєва [256, c. 36].

      Ми, як і переважна більшість інших українських та російських державознавців [94, c. 45-46; 103, c. 61-65; 142, c. 102-107; 267, c. 235-236; 297, c. 42-62; 325, c. 270-273; 389, c. 230; 405, c. 27-45], є прибічниками „класичного” розуміння компетенції, тому саме з таких принципових позицій і будемо розгля-дати компетенцію вищих органів державної влади за різних форм правління.

      Компетенція вищих органів державної влади є визначальним елементом їх правового статусу, на підставі якого робиться висновок про місце і роль певної владної інституції у державно-правовому механізмі, а тому повинна обов’язково враховуватися при аналізі форми правління. Навіть якщо вона не розглядається в роботах державознавців як складник форми правління, саме на підставі компетенції робиться висновок про правове становище владних органів та їх домінування у державному механізмі, характер взаємовідносин з іншими органа-ми тощо. Деякі зарубіжні дослідники навіть вважають, що поняття органу цілком вичерпується його компетенцією, оскільки вона дає можливість визначити статус державного органу серед інших і по відношенню до самої держави [524, c. 10].

      Проте порівняльно-правове дослідження компетенції вищих органів державної влади як змістовної характеристики певних форм правління на практиці стикається з низкою суттєвих труднощів.

      Перша з них полягає у необхідності визначення певних критеріїв для порівняння тих чи інших моделей розподілу компетенції. На наш погляд, оскільки головним системотворчим принципом для сучасних держав виступає розподіл влад, то й компетенція як елемент форми правління має розглядатися за функціональною ознакою. Оскільки відправлення правосуддя в усіх цивілізованих країнах виведено з-під контролю політичної влади й покладено на професійні суди, то для характеристики особливостей тих чи інших форм правління першочергове значення має те, як державно-владні повноваження розподіляються у законодавчій та виконавчо-розпорядчій сфері.

      Не менш складна проблема полягає у практичній неможливості визначення конкретного обсягу (переліку) владних повноважень, які б самі по собі могли вис-тупити у якості більш-менш чіткого класифікаційного критерію розмежування форм правління. Яка сукупність прав і обов’язків владних інституцій є необхідною і достатньою для висновку про наявність дуалістичної чи парламентарної монархії, парламентарної монархії чи парламентської республіки? Наприклад, обсяг повноважень глави держави у президентських республіках свідчить про набагато більше юридичне і політичне зосередження влади в його руках, ніж у сучасного монарха, що здійснює свою владу на підставі конституції.

      Вся работа доступна по Ссылке