Повноваження органів державної влади у законодавчій сфері за різних форм правління
Законодавча влада займає особливе місце у державному механізмі, адже во-на надає форму і силу закону найважливішим політичним рішенням, відіграє значну роль у легітимації форми держави. На думку Дж. Локка, вона навіть може вважатися верховною владою в державі, „адже те, що може створювати закони для інших, має бути вище них, а оскільки законодавча влада є законодавчою вла-дою у суспільстві лише тому, що вона наділена правом створювати закони... для кожного члена суспільства... поскільки законодавча влада має бути верховною, всі інші влади в особі будь-яких членів чи частин суспільства випливають з неї і підкоряються їй” [290, c. 75]. Тому повноваження тих чи інших органів державної влади у законодавчій сфері дають можливість зробити висновок про їх домінування, автономність чи залежність у державному механізмі.
На сьогодні, навіть у країнах, які концептуально визнають доктрину верхо-венства парламенту, як органу, безпосередньо обраного народом, конституції, як правило, не містять норм щодо прямого визнання його верховним органом державної влади. Винятком із цього правила є, зокрема, конституції Японії та Угорщини. Так, згідно зі ст. 41 Основного закону Японії парламент є вищим ор-ганом державної влади і єдиним законодавчим органом держави. Вищим органом державної влади і народного представництва відповідно до §19 ч.1 Конституції Угорської Республіки є парламент. Юридичний статус парламенту залежить від багатьох факторів – особливостей історичного розвитку політичних інститутів, політичних традицій, форми правління, існуючої моделі поділу влади, особливо-стей партійної системи, тощо.
У свою чергу, висновок щодо форми правління залежить від поглибленого аналізу особливостей функціонування вищого представницького органу країни в аспекті здійснення законодавчої процедури, обсягу та форм реалізації його компетенції. Так, Дж.Ст. Мілль, приділяючи особливу роль законодавчій владі в своїй концепції представницького правління, зазначав, що недоліки законодавчої влади впливають на недоліки форми правління в цілому. При цьому одним із го-ловних принципів функціонування законодавчої влади за Міллем має бути на-лежна компетенція її носіїв [317, c. 84].
За різних форм правління носіями законодавчої влади можуть виступати різні інституції – монарх, консультативний орган при монархові, парламент.
Інколи законодавча влада здійснюється органами, що заміняють парламент. Наприклад, у президентській республіці Індонезія, вищим законодавчим органом, що може приймати закони з найважливіших питань, визначається Народний кон-сультативний конгрес, який скликається раз у 5 років і складається наполовину із членів парламенту, а наполовину – із призначених президентом представників провінцій, армій і представників різних груп населення. Поточними законодавчи-ми питаннями займається обраний парламент (Рада народних представників) [133, c. 323].
Радянська модель організації державної влади відкидала парламент як „буржуазний” інститут, встановлюючи іншу систему народного представництва – систему рад як органів повновладдя народу. На сьогодні така система зберігається у країнах, котрі продовжують розвиватися соціалістичним шляхом. Так, згідно зі ст. 58 Конституції КНР законодавчу владу в країні здійснюють Всекитайські збо-ри народних представників, які обирають свій постійно діючий орган – Постійний комітет, що в період між сесіями Всекитайських зборів народних представників має право вносити часткові зміни і доповнення до законів, прийнятих Зборами (крім найбільш важливих законів із вказаних у конституції питань, що належать до виключної компетенції Зборів). Крім цього, закони з економічних питань може приймати Державна рада – уряд Китаю.
Законодавчі повноваження можуть здійснювати й інституції, сформовані після державних і воєнних переворотів – Консультативні збори у Франції під час другої світової війни (1943-1945 р.), Національна консультативна рада (1991-1994 р.), а потім Національна рада перехідного періоду в Алжирі (1994-1997 р.) [299, c. 569].
Акти законодавчого характеру можуть прийматися на підставі делегування законодавчих повноважень органам виконавчої влади (Великобританія, Італія). У цьому випадку за уповноваженням парламенту виконавча влада видає акти, що мають силу закону. Часто виконавчій владі належить так звана регламентарна влада (Греція, Люксембург, Бельгія, Іспанія), коли акти законодавчого характеру видаються без спеціального уповноваження парламенту, на підставі відповідних конституційних норм. Однак зазначені законодавчо делеговані чи регламентарні акти не розглядаються як закони і не іменуються законами, хоч насправді регу-люють питання, що відносяться до предмету закону.
Слід враховувати й те, що у здійсненні законодавчої влади може приймати участь народ шляхом законодавчих і конституційних референдумів, права народної законодавчої ініціативи, народного вето.
Розглянемо повноваження парламенту, глави держави і уряду за різних форм правління у законодавчій сфері.
Практично всі монархічні конституції незалежно від різновиду даної форми правління (абсолютна, дуалістична, парламентарна) передбачають повноваження монарха у законодавчому процесі, однак ступінь його участі у здійсненні законодавчої діяльності може бути різним. Визначення основного суб’єкта законодавчої діяльності, обсягу і характеру повноважень у цій галузі, а також можливості їх практичної реалізації дозволяє встановити дійсну роль владних інституцій у цій сфері.
Дослідження тексту монархічних конституцій показує, що в деяких країнах монарх виступає єдиним носієм законодавчої влади, здійснюючи її за допомогою сформованого ним дорадчого органу, в інших – реалізація повноважень законо-давчого характеру здійснюється монархом спільно з вищим представницьким ор-ганом. Існує й третя модель участі глави держави у законодавчій галузі – виключ-но на завершальному етапі законодавчого процесу.
Модель домінування глави держави у законодавчій сфері притаманна абсо-лютним монархіям (Оман, Саудівська Аравія, Бруней).
Вся работа доступна по Ссылке
