Еволюція форми правління незалежної України

     

      Усвідомлена громадською думкою необхідність кардинальної зміни існуючого політичного ладу взагалі й організації державної влади зокрема вияви-лася однією з рушійних сил конституційного процесу в незалежній Україні. Про-блема реформування державної влади зводилася при цьому до двох головних моментів: яка форма правління є найбільш прийнятною для молодої незалежної держави і яким чином мають бути розподілені владні повноваження між різними органами державної влади на всіх рівнях, у першу чергу – між вищими органами державної влади.

      Українська РСР у складі СРСР за формою правління була радянською республікою, сутнісною ознакою якої була наявність жорсткої, „кристалічної” системи державної влади. Стрижнем цієї системи були Ради – органи народного представництва, поєднані субординаційними зв’язками на основі принципу демо-кратичного централізму. Конституція УРСР 1978 р. проголошувала, що „Ради на-родних депутатів безпосередньо та через створювані ними органи керують усіма галузями державного, господарського, соціального і культурного будівництва, приймають рішення, забезпечують їх виконання, здійснюють контроль за втіленням рішень у життя” (ст. 82) [226, c. 236-277]. Інші органи державної влади хоч і формувалися за функціональною ознакою, були спеціалізованими, але офіційно визнавалися похідними від Рад. Формально вищим органом державної влади була Верховна Рада УРСР. Стаття 2 Конституції УРСР 1978 р. встановлю-вала, що вся влада в Україні належить народу, який здійснює її через Ради народ-них депутатів, що складають політичну основу держави.

      Усі інші органи були підконтрольними і підзвітними Радам. Відповідно, ви-конавчо-розпорядчі органи, починаючи з Ради Міністрів УРСР і завершуючи ви-конкомами сільських рад, знаходилися у подвійному підпорядкуванні: вони були підконтрольними і підзвітними як перед відповідною Радою, так і перед виконав-чо-розпорядчим органом вищого рівня. Таким чином, ні про який розподіл влад у Конституції УРСР не було й мови. І, безумовно, у такій структурі влади не було місця інституту глави держави. Фактично президентські функції в СРСР до 1990 р., а в Україні – до 1991 р. покладалися на так званого колективного главу держа-ви – Президію Верховної Ради на чолі з її Головою. Як справедливо відзначають російські державознавці М. В. Баглай і Б. Н. Габричидзе, „будучи наділеним за Конституцією значними формальними повноваженнями, цей орган відігравав малопомітну роль у житті країни, залишаючись придатком партійного апарату” [26, c. 333]. Однак вже в другій половині 80-х років, в межах політики перебудови та нового мислення, радянська система почала піддаватися нищівній критиці за відрив від народу, недемократичність, відсутність оперативності у прийнятті рішень, некомпетентність депутатів тощо. Водночас в якості найкращих “ліків” для “хворої” радянської системи пропонувалась перебудова державного механі-зму за західним взірцем, заснованим на принципі розподілу влад. Ця ідея швидко отримала розповсюдження як у широких наукових колах, так і (що мало виріша-льне значення) серед правлячої партійно-державної еліти. Першим політико-правовим актом, що прямо закріпив принцип розподілу влад в якості найважливішого принципу організації та здійснення державної вла-ди, була Декларація про державний суверенітет України, проголошена Верхов-ною Радою Української РСР 16 липня 1990 р., у розділі III якої зазначалося: “Державна влада в Республіці здійснюється за принципом її розподілу на законо-давчу, виконавчу та судову”, а у прикінцевій частині містилося положення про те, що вона (Декларація) є “основою для нової Конституції, законів України і визначає позиції Республіки при укладанні міжнародних угод” [89]. Це положен-ня виявилося важливим у плані прискорення державно-правової розбудови України. Серед народних депутатів, науковців, у широких колах громадськості ствердилася ідея про необхідність створення принципово нової Конституції, яка відповідала б кращим світовим стандартам, ґрунтувалася на теоретичних засадах та практичному досвіді національного і міжнародного конституціоналізму.

      Необхідність конституційних змін обумовлювалося й запровадженням зовсім нового для державного механізму України інституту президентства. На думку вітчизняних дослідників, посаду Президента в Україні було запроваджено з кількох причин: через необхідність створення символу незалежності у 1990-1991 рр.; внаслідок інерції мислення комуністичної доби, зокрема (свідомої чи підсвідомої) схильності шукати аналогу генерального секретаря, фігуру, яка б пе-ребувала “поза політикою” і виконувала функції безпомилкового арбітра; через прагнення керівництва КПУ і Верховної Ради УРСР (й особисто Л.Кравчука) інституційно забезпечити власні позиції при владі у разі зміни режиму [349, c. 69].

      Не маючи чіткого уявлення про місце Президента за різних моделей республіканської форми правління, правляча політична еліта України йшла напростішим шляхом: вдавалася до запозичення передового (з її точки зору) зарубіжного досвіду. Однак некритичне сприйняття зарубіжної політико-правової практики і неврахування суспільно-політичних реалій тогочасної України при-зводило до того, що державний механізм новоствореної незалежної держави з Президентом на чолі будувався здебільшого шляхом “випробувань і помилок”.

      Оскільки запровадження президентури в Україні здебільшого обумовлюва-лося політичними чинниками, це чітко позначилося на еволюції конституційного статусу Президента на тлі загальної проблеми вибору форми правління в новоствореній Українській державі. Нехтування деякими сутнісними ознаками тих чи інших форм правління призводило до юридичного закріплення нежиттєздатних, гібридних форм організації державної влади, в яких химерно перепліталися ознаки радянської республіки, заснованої на принципі повновладдя Рад, з ознаками президентської, напівпрезидентської чи навіть парламентської республіки, побудованої на засадах поділу влади. Водночас політико-правова практика України однозначно довела, що інститут президентства, такий чужий радянській системі організації влади, в нових суспільних умовах не тільки “при-жився”, але й став невід’ємною частиною нового державного механізму, був підтриманий широкими верствами населення і більше того, - став лідером політичної системи, уособленням революційних перетворень усіх сфер суспільного життя.

      5 липня 1991 р. було прийнято закони “Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР", “Про Президента Української РСР” і “Про вибори Президента Української РСР”. 1 грудня 1991 р. відбулися загальні, прямі вибори глави Української держави, а вже 5 грудня новообраний Президент України склав при-сягу на пленарному засіданні Верховної Ради України. Першим Президентом України був обраний Л. М. Кравчук, який обіймав до цього посаду Голови Верховної Ради України і водночас очолював Конституційну комісію, створену Верховною Радою України 24 жовтня 1990 р. Конституційна комісія розробила проект Концепції нової Конституції України, який був прийнятий Верховною Радою України 19 червня 1991 р., і передбачав створення “принципово нової системи виконавчої влади, яка має здійснюватися Президентом, Віце-президентом Республіки, Кабінетом Міністрів і державною адміністрацією” [255, c. 300].

      Вся работа доступна по Ссылке