Форма правління в Україні за Конституцією 1996 р.: загальна ха-рактеристика

     

      Україна належить до тієї категорії держав, офіційна назва яких не містить вказівки на їхню форму правління. Проте вже ст. 5 чинної Конституції 1996 р. чі-тко й однозначно визначає, що Україна є республікою (ч. 1), а носієм суверенітету і єдиним джерелом влади у ній є народ (ч. 2). Більше того, форма правління нале-жить до тих елементів конституційного ладу України, які можуть визначатися і змінюватися тільки народом (ч. 3 ст. 5), що підкріплено особливим порядком вне-сення змін до розділу 1 Конституції, котрий вимагає на останньому етапі прове-дення всеукраїнського референдуму щодо затвердження відповідного закону, прийнятого парламентом.

      Згідно з офіційним тлумаченням, що міститься в п. 1 Рішення Конституцій-ного Суду України від 5 жовтня 2005 р. № 6-рп/2005 у справі про здійснення вла-ди народом, положення ч. 2 ст. 5 Конституції України „носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ” треба розуміти так, що в Україні вся влада належить народові. Влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною та здійснюється народом шляхом вільного волевиявлення через вибори, референ-дум, інші форми безпосередньої демократії у порядку, визначеному Конституцією та законами України, через органи державної влади та органи місцевого самовря-дування, сформовані відповідно до Конституції та законів України [387].

      За ступенем відповідності між тим, хто проголошується носієм суверенітету в Конституції та законодавстві, і тим, хто володіє юридичним верховенством на практиці, Україна належить до реальних республік. Свідченням цього є, переду-сім, те, що розвинута система форм безпосередньої та представницької демокра-тії, закріплена в конституційному законодавстві, має чіткі процедури реалізації й функціонує на практиці. Вибори й референдуми в Україні проводяться на демок-ратичних засадах і адекватно відображають волю народу, що підтверджується як вітчизняними, так і зарубіжними спостерігачами й експертами. Представницька демократія в Україні реалізується, передусім, через функціонування Верховної Ради України як єдиного органу всенародного представництва, а також розгалу-женої системи представницьких органів публічної влади на місцях – Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міських, районних у міс-тах, селищних і сільських рад.

      За ступенем сегментації державної влади форму правління в Україні можна віднести до сегментарних (змішаних), де має місце складне поєднання окремих рис полікратичної й монократичної форм. Вирішальна роль у державному механі-змі України належить Президентові як главі держави та фактично підпорядкова-ним йому органам виконавчої влади на чолі з Кабінетом Міністрів. При цьому роль судів є традиційно слабкою, а позиції парламенту принижені відсутністю сталої партійної структуризації та клієнталістським характером політичної систе-ми. Принцип визнання й гарантування місцевого самоврядування виведено на рі-вень засад конституційного ладу України (ст. 7 Конституції), однак саме місцеве самоврядування є октройованим („дарованим” державою), його існуюча система позбавлена належної матеріально-фінансової бази, а на регіональному рівні – ви-являється залежною від місцевих державних адміністрацій через відсутність вла-сних виконавчих органів.

      Сегментарна форма правління в Україні зумовлена „транзитним” характе-ром українського суспільства і відображає перехід держави від монократичної си-стеми „повновладдя рад” до полікратії західноєвропейського зразка, що ґрунту-ється на принципах верховенства права і поділу влади [ 86, c. 39-54; 71 с. 237-262]. У підсумку, для сегментарної форми в Україні характерна: а) внутрішня су-перечливість, що виражається у суперечках і протистояннях між різними органа-ми державної влади та їх посадовими особами, б) соціально-економічна та суспі-льно-політична нестабільність, свідченням чого є перманентний стан системної кризи, одночасне здійснення десятків різноманітних суспільних реформ (політич-ної, адміністративно-територіальної, судової та ін.), жодна з яких досі не завер-шена, в) постійна боротьба між прибічниками різних ідеологій, особливо між ко-муністами та націоналістами, відсутність більш-менш ясного бачення перспектив і стратегічних напрямків подальшого політико-правового розвитку країни, нас-лідком чого є політика „багатовекторності” та періодичне „блукання” від політи-ки інтеграції до ЄС до інтеграційних структур на пострадянському просторі.

      Кількість партій, що беруть участь у виборах в Україні, сягає кількох десят-ків, при цьому переважна більшість з них позбавлена чітких ідеологічних орієн-тирів та стабільного електорату. Чинний Президент України В.Ф. Янукович є пе-ршим в історії незалежної України глава держави, котрий ішов на вибори як кан-дидат від політичної партії; усі його попередники були самовисуванцями. Після президентських виборів 2010 р. в Україні склалась унікальна ситуація, коли всі три основні політичні органи держави – президент, парламент і уряд –мають чітке партійне „забарвлення”, а поняття „правляча партія” отримало цілком конкретний зміст та уособлення. Це свідчить про поступовий „дрейф” форми правління Укра-їнської держави в бік полікратизму.

      Систему вищих органів державної влади України за чинною Конституцією складають Президент (глава держави), Верховна Рада (парламент), Кабінет Мініс-трів (уряд), Верховний і Конституційний суди. То ж за набором вищих органів державної влади форма правління в Україні є повною. Такий підхід цілком відпо-відає європейській традиції державотворення. Упродовж усіх років незалежності висуваються конституційні проекти, що передбачають ліквідацію інституту пре-зидентства і покладення відповідних повноважень на Прем’єр-міністра (на цьому наполягають, зокрема, комуністи) або ліквідацію поста Прем’єр-міністра і об’єднання в особі президента статусу глави держави та глави виконавчої влади (такі пропозиції лунають від правих націонал-патріотів). Проте жоден із таких проектів досі не мав парламентської перспективи.

      Водночас слід відзначити, що політична складова наявної системи вищих органів державної влади в Україні свідчить про немультиплікативність обраної форми правління, оскільки інститут глави держави представлений однією особою, парламент (попри значну популярність ідеї бікамералізму) є однопалатним, а уряд працює тільки в одному форматі.

      За порядком формування глави держави в Україні продовжує існувати ви-борна форма правління. В історико-правовому контексті таку форму можна вва-жати традиційною для України, якщо брати до уваги „запрошення на стіл” князя в епоху Київської Русі чи обрання Гетьмана в козацьку добу. За роки незалежності було проведено п’ять виборчих президентських кампаній (1991, 1994, 1999, 2004 і 2010 рр.), відбувся процес становлення законодавства про вибори Президента України, сформувалася певна політико-практика у даній сфері.

      Вся работа доступна по Ссылке