Форма правління в Україні у контексті конституційної реформи

     

      Проблеми реалізації та вдосконалення Конституції України, її принципів і положень, постали вже в перші роки після її прийняття. Високо оцінюючи зна-чення Конституції України для стабілізації соціально-економічної та суспільно-політичної ситуації країни, визначення базових цінностей та орієнтирів політико-правового розвитку, про необхідність продовження конституційної реформи гово-рили навіть тодішні співголови Конституційної комісії Президент України Л.Д. Кучма і Голова Верховної Ради України О.О. Мороз. Так, на прес-конференції з нагоди прийняття Основного Закону України (28 червня 1996 р.) О.О. Мороз за-значив, що Конституція України у багатьох частинах недосконала і її потрібно буде вдосконалювати законами. Недоліки, на його думку, містять статті, де йдеть-ся про організацію влади, статус органів місцевого самоврядування, стосунки між гілками влади, розвиток партійної системи [324, c.1]. Л.Д. Кучма у доповіді на урочистих зборах з нагоди першої річниці її прийняття (28 червня 1997 р.) також підкреслив, що в Основному Законі є „певні неузгодження, нечіткі положення, не скрізь враховано та вивірено баланс сил” [280, c. 5]. Тому закономірно постала потреба обміркувати способи реалізації та вдос-коналення Конституції України. Виникли питання і про внесення змін до неї. На прес-конференції 1 липня 1996 р., відповідаючи на запитання журналістів щодо потреби вносити якісь зміни до тексту Основного Закону держави, тодішній Го-лова Верховної Ради України О.О. Мороз допускав таку можливість уже під час шостої тчи сьомої сесії Верховної Ради України (Конституція України була при-йнята на п’ятій сесії) або парламентом наступного скликання [324, c. 2]. Робота з підготовки внесення змін до Конституції України розпочалася уже в наступному після прийняття Конституції 1997 р., коли було розроблено Концепцію розвитку законодавства на 1997-2005 рр. та Орієнтовну програму законопроектних робіт України на цей період.

      За роки функціонування чинної Конституції України досить виразно про-явилися як позитивні, так і негативні риси закріпленої нею моделі напівпрезидентської республіки. Серед недоліків, що найбільш суттєво познача-лися на ефективності існуючої в нашій державі форми правління, слід відзначити наступні:

      1. Незбалансованість повноважень між вищими органами державної вла-ди. В руках Президента України були сконцентровані зайве широкі повноважен-ня, що об’єктивно підносили його над парламентом та урядом. Особливо це сто-сувалося установчо-номінаційних повноважень, тобто права призначати і звільняти з посад багатьох тисяч посадових осіб державного апарату, насамперед керівників органів виконавчої влади. У поєднанні з відповідальністю всіх органів виконавчої влади перед Президентом це фактично робило його главою виконавчої влади, що суперечило концептуальній моделі організації державної влади, закріпленій в Конституції. Саме концентрація влади в руках глави держави щора-зу ставала причиною запеклих передвиборчих баталій за цей пост, надаючи підґрунтя для використання „адміністративного ресурсу”, адже кожен учасник пе-ревиборних перегонів розумів, що у випадку перемоги отримає повний контроль над країною.

      2. Відсутність прямої залежності між партійним складом парламенту і пер-сональним складом уряду. У Верховній Раді України була відсутня стійка, ідеологічно цілісна більшість, а політична відповідальність уряду перед парла-ментом замінена підконтрольністю й підзвітністю. У підсумку Кабінет Міністрів здебільшого виступав як уряд Президента, а парламент – як колективний опозиціонер по відношенню до тієї політики, яку формує Президент і втілює в життя уряд. Звісно, що це негативно позначалося на взаємодії між вищими орга-нами державної влади, але далі взаємних закликів до співпраці справа не доходи-ла.

      3. Фактичний дуалізм виконавчої влади об’єктивно призводив до прихо-ваної (а іноді – й до відкритої) конкуренції між Президентом України і Прем’єр-міністром України, яка у підсумку традиційно завершувалася відставкою останнь-ого, а разом з ним – і всього складу уряду. За даних умов не дивно, що за непов-них п’ятнадцять років незалежності в Україні змінилося тринадцять урядів. Адже вотум недовіри урядові з боку парламенту чи його відставка за рішенням Прези-дента здебільшого була обумовлена не неспроможністю уряду чи негативною політичною оцінкою його роботи, а тим, що Прем’єр-міністр не погоджувався з відведеною йому роллю „адміністративного прем’єра”, намагався самостійно ке-рувати роботою уряду, незважаючи на тиск з боку президентської адміністрації, доволі швидко ставав головним претендентом на президентський пост і, відповідно, конкурентом чинного глави держави на найближчих виборах.

      Вся работа доступна по Ссылке