Історичний екскурс в розроблення теоретичних підходів до стратегічного управління

     

      На сьогодні довгострокові стратегії економічного розвитку є обов’язковим елементом для будь-якої цивілізованої країни. Дослідники та спеціалісти майже єдині в тому, що в Україні немає адекватної та чітко сформульованої економічної стратегії. Натомість існує низка галузевих, міжгалузевих, територіальних та інших програмних документів довгострокового характеру, розроблених у різні часи, неузгоджених між собою за пропонованими заходами, що створює певні складності у визначенні пріоритетності викладених у них завдань та, відповідно, ускладнює планування розподілу між ними бюджетних коштів.

      Нині у суспільстві обговорюється питання необхідності розробки і затвердження довгострокової економічної стратегії розвитку України, яка має стати орієнтиром для діяльності влади та для суспільства загалом. Проте дискутивними залишаються питання першочерговості заходів, що мають бути до неї включені для забезпечення довгострокового економічного зростання.

      Головними макроекономічними цілями будь-якої країни є забезпечення не лише економічного зростання, а й соціально-економічного розвитку. З 70-х років минулого сторіччя поширилася концепція так званого «стійкого розвитку», що містить економічну, соціальну та екологічну компоненти. Саме ж поняття «стійкій розвиток» трактується як процес змін, за якого експлуатація ресурсів, спрямованість інвестицій, орієнтація науково-технічного розвитку та інституційні перетворення узгоджені між собою та посилюють теперішній і майбутній потенціал для задоволення людських потреб та прагнень [17, с. 17].

      Зорганізованість процесу економічного розвитку припускає можливість управління та регулювання. З одного боку, «економічним розвитком управляє вся сукупність економічних законів» [25, с. 140], тобто механізм ринкового саморегулювання, а з іншого боку, цей механізм доповнюється державним регулюванням. Можливість управління передбачає наявність суб'єктів управління розвитком (держава, вищий менеджмент фірм і ТНК) і об'єктів розвитку (національна економіка, галузь, фірма, ТНК, людина), а також наявність спеціальних засобів і методів для такого управління. На макрорівні до них відносять стратегії економічного розвитку (довгостроковий аспект економічної політики), індикативне планування розвитку національної економіки (середньостроковий аспект економічної політики) і макроекономічне регулювання (короткостроковий аспект економічної політики) через адаптовані для цілей розвитку бюджетну, грошово-кредитну, фіскальну й зовнішньоекономічну політику. З економічним розвитком, як правило, асоціюється рівень розвитку того чи іншого суспільства взагалі.

      Оскільки виключно ринковий механізм не завжди забезпечує макроекономічну рівновагу, то визначення основних характеристик довгострокової динамічної рівноваги припускає формулювання головних цілей довгострокової державної макроекономічної політики, тобто розробку стратегії соціально-економічного розвитку країни.

      У науковій літературі однозначних підходів до трактування категорії «стратегія соціально-економічного розвитку країни» немає, що зумовлене, насамперед, широким спектром визначень поняття «стратегія». Традиційний аналіз визначень у словниках не надає необхідної глибини для наукового розуміння цієї дефініції, але однозначно вказує на грецьке походження цього слова та тісний зв'язок з військовою сферою. Проте «військові рамки» розуміння стратегії домінували до початку ХХ ст.., але з посиленням економічної конкуренції, розвитком науки менеджменту набули поширення дослідження, присвячені теоретичному осмисленню економічних стратегій, основними суб’єктами яких виступають окремі учасники економічного процесу: підприємства, організації, держава. При цьому для розмежування військової та економічної сфер використання категорії «стратегія» в науковий оббіг вводяться нові дефініції. Проте переважна більшість дослідників розуміє стратегію як сукупність певних обов’язкових елементів: мети та цілей; засобів досягнення цієї мети та цих цілей.

      У сфері державного управління та регулювання огляд наукових доробок у напрямку визначення поняття «стратегія соціально-економічного розвитку» дозволяє зробити висновок про широкий плюралізм думок. Законодавче закріплення визначення аналізованого поняття на сьогодні відсутнє. На рівні регіону стратегія соціально-економічного розвитку являє собою сукупність намічених для послідовного виконання пріоритетів соціально-економічного розвитку регіону та управлінських дій, операцій і процедур, здійснення яких покликане забезпечити досягнення поставлених цілей [194, с. 19].

      Економічну стратегію держави визначають як «довготермінову економічну політику, в якій конкретизується стратегічна мета діяльності уряду, спрямована на розширене відтворення цілісної економічної системи за змінюваності внутрішніх і зовнішніх умов» [47, с. 372]. За таким визначенням стратегія ототожнюється з політикою, що не зовсім коректно.

      У проекті Закону України «Про державне прогнозування та стратегічне планування в Україні», що вносився у Верховну Раду України урядом Ю. Тимошенко, але пізніше був відкликаний, пропонувалося таке тлумачення стратегії розвитку України: «це стратегічний документ, спрямований на забезпечення розвитку України на довгострокову перспективу. Стратегія розробляється за єдиним задумом і повинна бути узгодженою та збалансованою за системою цілей, часом, ресурсами і виконавцями, між макроекономічною, галузевою та регіональною політиками; між коротко- та середньостроковою політикою, між внутрішньою та зовнішньою політиками, та повинна передбачати послідовність державної політики» [142]. На перший погляд, чітко простежується уподібнення: «стратегія – стратегічний документ.

      У сучасній економічній літературі варто виділити монографію Я.А. Жаліла «Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика», де автор ґрунтовно аналізує походження поняття «стратегія» і пропонує таке визначення: «економічна стратегія – це цілісна система дій суб’єкта, спрямованих на реалізацію мети, завдань та пріоритетів його економічного відтворення з урахуванням комплексу впливів ендогенних та екзогенних чинників, що розрахована на тривалий період часу» [57, С. 22]. При цьому автор зазначає, що суб’єктом державної економічної стратегії є держава, а об’єктом державної економічної стратегії є соціально-економічна система в цілому, що є категорією значно більш широкого порядку, ніж держава.

      Термін «стратегія» при розгляді процесу стратегічного планування в окремій країні може бути застосований у двох значеннях: 1) як детальний усебічний комплексний план, спрямований на втілення місії (призначення, завдання, розвитку) організації, міста, регіону, держави; 2) як офіційний документ, який юридично закріплює результати стратегічного планування на рівні держави.

      Держава в обох випадках розглядається як особлива, універсальна організація, яка має публічну владу та спеціалізований апарат суспільних відносин. Провідне завдання держави полягає у поєднанні інтересів суспільства, колективів та особи, забезпеченні владного регулювання при збереженні саморегулювання та саморозвитку суспільства. Крім того, місія держави полягає також у координації функціональних економічних систем, які забезпечують підтримку макроекономічної рівноваги на національному ринку та утворення оптимальних умов для обміну інформацією, товарами, послугами, інноваціями, різними формами капіталу та робочої сили.

      Все це визначає напрями стратегічного планування, які знаходять відображення у стратегічному документі – стратегії соціально-економічного розвитку країни, який і є основою реалізації державної економічної і соціальної політики в довгостроковому, середньо - та короткостроковому періоді.

      Натомість питання визначення сутності поняття «стратегія соціально-економічного розвитку країни» залишається відкритим. Для формулювання визначення аналізованого поняття необхідно з’ясувати функціональне призначення стратегії.

      Вся работа доступна по Ссылке