Трансформація стратегії розвитку в умовах глобалізації і посилення уваги до інноваційного шляху розвитку
Домінуючою тенденцією розвитку світового господарства на рубежі XX – XXI століття стала його глобалізація, багатовимірний прояв якої виявляється через зростання масштабів та динамізацію міжнародного руху товарів, послуг, факторів виробництва, інформації, технологій.
Залежність національних економік від процесів глобалізації формується стихійно і нерегульовано з боку більшості країн світу, що істотно ускладнює вироблення стратегій їхнього розвитку. Звичайно, фактори внутрішньокраїнові, як і раніше, є значущими, але їх вплив стає дедалі більш опосередкованим через взаємодію з глобальними процесами. Тому входження чи не входження країни у глобальний простір критеріально визначає її економічну успішність чи неуспішність. Трансформація соціально-економічних відносин вимагає від держав постійної модифікації стратегії власного розвитку.
Економічна глобалізація – це об’єктивна тенденція світового економічного розвитку, яку неможливо ігнорувати і в яку втягнуті усі без винятку країни світу. Більше того, за наявності виваженої стратегії економічного розвитку країни вона може бути генератором внутрішніх реформ. За цих умов формування та реалізація ефективних конкурентних стратегій державами заради забезпечення свого високого конкурентного статусу є пріоритетним завданням у міжнародній політиці практично всіх розвинених країн світу.
Перехід до постіндустріальної стадії розвитку країн економічного авангарду на тлі поглиблення процесу глобалізації ініціює якісні зміни в національних економіках і системі світового господарства в цілому. Найбільш істотні зрушення відбуваються у сферах виробництва, комунікацій, торгівлі, закордонного інвестування та фінансів, що перетворює світову економіку в цілісний глобальний організм. Відбувається зміна не тільки виробничих, фінансових, інформаційних, але й соціально-організаційних технологій, що визначають ефективність взаємодії економічних суб’єктів. Держава виступає центральним суб’єктом у процесі формування таких технологій. Роль держави не просто ускладнюється – вона змінюється якісно.
Становлення глобальної господарської системи, що руйнує кордони національних господарств, пов'язаних міцними торговельними, фінансовими, політичними, соціальними і культурними відносинами, – найбільш значущий процес, який визначив обличчя світу на межі ХХ–ХХІ століть. У сучасному глобалізованому світі як держави, так і підприємства стикаються з проблемами посилення конкуренції, інноваційним характером економічного розвитку, прискоренням економічних процесів та скороченням часу на прийняття рішень. Навіть розвинуті країни змінюють підходи до макроекономічної політики, оскільки попередні механізми вже не забезпечують економічного розвитку.
У цьому контексті постають запитання: з якими досягненнями, пріоритетами, надбаннями, цінностями Україна повинна включитись у глобальні процеси, щоби стати не об'єктом у глобалізаційних стратегіях інших країн, а суб'єктом творення правил гри у глобальному просторі? Політиці, що супроводжує входження країни у глобальний світовий простір, присвячено роботи В. Базилевича, А. Гальчинського, В. Ільїна, Ю. Пахомова, В. Семиноженка та ін.
Україна на початку XXI століття існує в умовах динамічного розвитку нової глобальної фінансової економіки. Логіка індустріальної, тобто ринкової економіки, була пов’язана з перетворенням грошей у діяльний капітал. Зміни глобальної, постіндустріальної економіки трансформують цей капітал у зону фінансово-інформаційних потоків, де цілі соціального розвитку підпорядковані кон'юнктурним інтересам фінансової олігархії.
Глобалізація, по суті, є процесом становлення нової системи – глобальної співдружності країн планети з єдиним економічним простором. Більшість сформульованих в економічній літературі визначень наголошують, що глобалізація – це перехід від індустріальної до постіндустріальної стадії економічного розвитку [158]. Економічна глобалізація – це формування цілісного світового господарства на основі посилення ресурсної, технологічної та фінансової взаємозалежності національних економік. Вияв глобалізації спостерігається у зростанні світової торгівлі, активізації інвестиційних процесів, диверсифікації світових фінансових ринків, підвищенні ролі міжнаціональних компаній у світовому господарстві, загостренні глобальної конкуренції між державами та у появі систем глобального стратегічного менеджменту [181] .
У той же самий час результатом процесу глобалізації є збільшувана соціальна поляризація у світі, асиметричність розвитку. Глобалізація не тільки не скорочує, а навіть збільшує відмінності в рівнях економічного розвитку країн [110, с. 121]. За даними Всесвітнього банку, на початку XXI ст. на країни з високим рівнем доходу (15,6% населення світу) припадало 80,8% світового валового внутрішнього доходу, а на країни з низьким рівнем доходів (42,5% населення світу) – лише 3,4%. Якщо в США на початок 2003 р. ВВП на душу населення становив 37,35 тис. дол.., в Японії – 28,16 тис., у Німеччині – 27,6 тис., а в Люксембурзі – 62,85 тис., то у переважній більшості країн, що розвиваються, він не перевищував 5 тис. дол. [24, с.69].
Після останнього розширення ЄС також суттєво збільшилася різниця у рівнях соціально-економічного розвитку країн-членів (між Люксембургом та Болгарією – 8,7 разів).
Зауважимо, що середній показник ВНП на душу населення по ЄС–27 ($21,5 тис.) у 2,4 рази перевищує відповідні показники у світовій економіці в цілому, у 4,5 рази відносно країн, що розвиваються, та у 16 разів стосовно найменш розвинутих країн.
Це неминуче дестабілізує світову економічну систему, поглиблює диференціацію країн за рівнем розвитку, добробуту, викликає протидію «бідних» країн та зростання політичної напруженості у світі. Стихійні процеси глобалізації не перетворюють світову економіку в інтеграційне ціле, а навпаки, підсилюють протиріччя між розвинутими та країнами, що розвиваються.
Вся работа доступна по Ссылке
