Досвід розроблення стратегічних документів (національних стратегій) в країнах світу

     

      Світовий досвід стратегічного планування соціально-економічного розвитку є вкрай важливим для України, особливо досвід країн з високим рівнем соціальних стандартів життя та країн, що досягли сталих темпів економічного зростання. Вивчення досвіду створення та реалізації такими країнами стратегії соціально-економічного розвитку дозволяє вдосконалити вітчизняний процес стратегічного планування і проводити стратегічне планування відповідно до світових стандартів, зокрема, відповідно до сучасної практики провідних європейських країн.

      Побудова соціально зорієнтованої економіки в розвинених країнах спирається, перш за все, на чітке визначення на державному рівні соціальних цілей і задач у взаємозв’язку із завданнями економічного розвитку, та на відповідне їх законодавче закріплення у стратегічних документах. Зазвичай такими документами виступають стратегії розвитку, які розробляються на загальнодержавному рівні, а також програми діяльності урядів. Термін «стратегія» при розгляді процесу стратегічного планування в окремій країні може бути застосований у двох значеннях: 1) як детальний усебічний комплексний план, спрямований на втілення місії (призначення, завдання розвитку) організації, міста, регіону, держави; 2) як офіційний документ, який юридично закріплює результати стратегічного планування на рівні держави.

      Держава в обох випадках розглядається як особлива, універсальна організація, яка має публічну владу та спеціалізований апарат суспільних відносин. Провідне завдання держави полягає у поєднанні інтересів суспільства, колективів та особи, забезпеченні владного регулювання при збереженні саморегулювання та саморозвитку суспільства. Крім того, місія держави полягає також у координації функціональних економічних систем, які забезпечують підтримку макроекономічної рівноваги на національному ринку та утворення оптимальних умов для обміну інформацією, товарами, послугами, інноваціями, різними формами капіталу та робочої сили.

      Усе це визначає напрями стратегічного планування, які знаходять відображення у стратегічному документі – стратегії соціально-економічного розвитку країни, який і є основою реалізації державної економічної і соціальної політики в довгостроковому, середньо- та короткостроковому періоді.

      Стратегія соціально-економічного розвитку як документ, який визначає довгострокові цілі та напрями соціально-економічного розвитку країни, шляхи та засоби їх досягнення, в тій чи іншій формі розробляється в кожній країні світу.

      Стратегічні заходи розвитку економіки в розвинених країнах були відмінними на різних етапах історичного та економічного розвитку. Одні застосовувалися для виходу з післявоєнного кризового становища, інші – для подолання сучасних економічних криз. З усіх розглянутих країн найбільш повно і цілеспрямовано розроблені стратегії ЄС (Лісабонська і Сталого розвитку), а в країнах СНД – стратегія Казахстану. Але стратегування не є статичним процесом, про що свідчить досвід ЄС.

      У 2000 р. на Лісабонській сесії Європейської ради, до складу якої входять глави держав і урядів країн-членів ЄС і голова Європейської комісії, була прийнята стратегія перетворення Євросоюзу до 2010 р. у найбільш конкурентоспроможну та динамічну у світі економічну зону, у простір економіки, заснованої на знаннях. Цей курс одержав назву Лісабонської стратегії [221].

      Відповідно до Лісабонської стратегії «Трьома опорами» соціально-економічного розвитку ЄС передбачалося досягти економічного зростання, соціальної згуртованості та захисту навколишнього середовища. Перехід до «економіки знань» повинні були забезпечити: проведення політики, що відповідає вимогам інформаційного суспільства; відповідна політика в галузі наукових досліджень і розробок (НДДКР), прискорення структурних реформ і завершення створення єдиного внутрішнього ринку ЄС.

      Вся работа доступна по Ссылке