Пріоритети і напрями довгострокового розвитку

     

      Основні напрями є стратегічною лінією дій, що проводяться Урядом, конкретизуються системою заходів та їх обґрунтуванням у сфері управління економікою з метою надання визначеної спрямованості економічним процесам згідно з цілями та пріоритетами розвитку країни. Вони повинні переважно мати непряму дію, тобто впливати на процеси за рахунок зміни умов та правил, за рахунок впливу на середовище, і мають формуватися за принципом програмно-цільового підходу. Кожен напрям повинен бути конкретним, працювати на досягнення поставленої перед певною сферою економіки мети. Напрями (заходи), що потребують значних обсягів фінансових або інвестиційних ресурсів, мають подаватися у загальній системі із визначенням відповідних джерел для забезпечення необхідними ресурсами.

      Визначення основних напрямів (заходів економічної політики) має бути коротким і комплексним, охоплювати найбільш суттєві проблеми, що мають вирішуватися у наступному році для забезпечення максимально ефективного розвитку економіки, відповідного покращання соціального стану в країні.

      В окремих сферах економіки можуть встановлюватися кількісні орієнтири (дефіцит бюджету, рівень інфляції, валютний коридор тощо).

      Необхідно також навести головні умови реалізації основних напрямів, а також можливі несприятливі події, що не залежать від роботи Уряду, але впливають на економічну ситуацію в країні: світові ціни на енергоносії, економічна ситуація у країнах - торговельних партнерах, попит на український експорт, погодні умови для розвитку сільськогосподарського виробництва, стихійні лиха тощо.

      Проблеми реалізації інноваційної стратегії розвитку України. На сучасному етапі розвитку світової економіки науково-технічний прогрес й інтелектуалізація основних факторів виробництва є запорукою досягнення успіху у конкурентній боротьбі. Провідну роль у стимулюванні інноваційного розвитку, створенні передумов формування інноваційної економіки України повинна відігравати активна державна політика у цій сфері. Протягом останніх років кожен уряд нашої країни визначає стратегічним пріоритетом розбудову інноваційної економіки. Щорічно приймаються програми та законодавчі акти, що покликані активізувати інноваційну активність вітчизняних підприємств. Проте оцінка динаміки та якості трансформаційних процесів у вітчизняній економіці, які характеризуються інноваційною спрямованістю, дозволяють стверджувати: активність суб’єктів господарювання у сфері продукування нововведень залишається низькою, а дієвість механізмів активізації такої діяльності є, поки що, неефективною. Аналіз сучасних тенденцій розвитку інноваційних процесів в Україні виявив, що провідними галузями, які здійснюють інноваційну діяльність, є: машинобудування, хімічна та нафтохімічна промисловість, металургія та обробка металів, харчова і легка промисловість. Практично всі підприємства цих галузей (окрім машинобудування) належать переважно до старих сировинних підгалузей, і на ці ж підгалузі припадає значна частка іноземних інвестицій.

      Найбільша питома вага у фінансуванні інноваційної діяльності підприємств у 2010 році припадала на такі види економічної діяльності: машинобудування – 22,2% (від загального обсягу), хімічна та нафтохімічна промисловість – 19,9%; металургія та оброблення металу – 14,4%; харчова промисловість та перероблення сільськогосподарських продуктів – 14,3%. Поряд із тим негативною тенденцією є зменшення віддачі від цих вкладень. Так, незважаючи на збільшення загального обсягу фінансування промисловими підприємствами України інноваційної діяльності у 2000 – 2010 роках у 4,5 рази, за цей же період на 40% зменшилася результативність цих інвестицій.

      Лідерами у промисловості України як за інноваційною активністю, так і за впровадженням інновацій, є такі види економічної діяльності: виробництво коксу та продуктів нафтопереробки; машинобудування; хімічна та нафтохімічна промисловість; металургія та оброблення металу.

      Безумовно, позитивним можна вважати сам факт зростання обсягів виробництва інноваційної продукції, проте воно базується на збільшенні обсягів виробництва переважно у традиційних галузях з використанням застарілих технологій, що свідчить про «кризу перспективи».

      Аналіз тенденцій розвитку вітчизняних інновацій вказує на переважання поліпшуючих, насамперед продуктових інновацій, домінування низько-технологічних, енергоємних й екологічно небездоганних виробництв.

      Таким чином, існуючі механізми досягнення стратегічних пріоритетів в інноваційній сфері є недієвими та потребують перегляду. З огляду на зазначене проблема створення економічного механізму, що дозволяє генерувати, відтворювати та використовувати науково-технічні інновації для підвищення темпів економічного розвитку й якості життя в нашій країні набуває надзвичайно актуального значення.

      Аналіз прийнятих державних програм підтримки та розвитку інноваційної діяльності дозволив виявити їх загальний недолік, а саме: намагання охопити широку палітру напрямів, що є нереальним з огляду на сьогоденні обмежені можливості держави стосовно їх фінансового забезпечення. На сьогодні державні пріоритети розпорошені за напрямами досліджень, галузями, регіонами.

      Отже, нагальною необхідністю є перегляд існуючої інноваційної політики, визначення «точок технологічного росту», окреслення та уточнення загальнонаціональних і галузевих пріоритетів, їх звуження. При цьому пріоритети слід обирати таким чином, щоб інноваційний процес мав характер ланцюгової реакції, поступово передаючись з галузі в галузь, з регіону в регіон.

      Розвиток української економіки в умовах ринку показав, що, крім держави, займатися розвитком структурно прогресивних галузей нікому. Уряд теж не готовий до цього. Але майбутнє української інноваційної економіки залежить саме від такої діяльності уряду. Потрібна модель прямої участі держави у створенні й ефективному керуванні підприємствами перспективних виробництв. Якщо зараз немає таких ефективних менеджерів (вони працюють на приватних підприємствах) у розпорядженні держави, то їх треба готувати, стимулювати і ефективно використовувати [204, с. 63]. Іншими методами наукоємні галузі в Україні не отримають розвитку і не створять більш-менш достатній (хоча б до 30-35% ВВП) відсоток в українській економіці.

      Інвестиційна складова стратегії соціально-економічного розвитку України. Світова фінансова криза загострила проблеми економічного розвитку переважної більшості країн світу. Не стала й винятком Україна, де високі темпи економічного зростання 2000–2008 рр. супроводжувалися нагромадженням симптомів макроекономічної нестабільності, що й не дивно за умов домінування ситуативного державного менеджменту та відсутності легітимної довгострокової стратегії розвитку країни з чітко визначеними параметрами, пріоритетами та шляхами їх досягнення.

      Тривалий економічний розвиток будь-якої країни, що ґрунтується на інтенсивній експлуатації надр, окрім безсумнівних переваг має й негативні наслідки, а саме: поступове виснаження надр з погіршенням гірничо-геологічних умов розробки родовищ і спадом конкурентоспроможності мінеральної сировини на світовому ринку; формування структури економіки з переважанням ресурсномістких і енергоємних важких галузей виробництва; накопичення масштабних негативних екологічних наслідків довготривалого, а частіше практично незворотного характеру [83, с. 89].

      Вся работа доступна по Ссылке