Проблеми сучасного стану нормативно-правового регулювання охорони праці в Україні

     

      У червні 2003 р. Україна разом із представниками 178 країн-членів Міжнародної організації праці прийняла нову Глобальну стратегію охорони праці, яка ставить за мету впровадження ефективного управління охороною праці на національному рівні.

      Головним завданням і, водночас, надбанням сучасного трудового права є встановлення єдиної системи міжнародних трудових стандартів і взаємоузгодження трудової політики держав щодо правового регулювання праці та трудових відносин. У сучасній Україні відбуваються складні процеси реформування правової системи, в тому числі, й у сфері трудового права, отже норми нового Трудового кодексу України повинні не тільки сприяти захисту прав працівників, а й відповідати сучасному стану економіки та враховувати загальноєвропейські тенденції щодо гармонізації трудових правовідносин.

      На нашу думку, передувати аналізу проблем сучасного стану нормативно-правового регулювання охорони праці в Україні повинно, по-перше, уточнення таких визначальних категорій для цього дослідження, як “правове регулювання”, по-друге, надання загальної характеристики стану правового регулювання охорони праці в Україні.

      Суспільні відносини, що відносяться до найважливіших для життєдіяльності громадян і функціонування держави звичайно піддаються правовому регулюванню. Тому, можна констатувати, що одними із таких відносин є відносини з охорони праці. Так, людина, що працює, проводить на виробництві значну частину свого життя, тому для її нормальної життєдіяльності в умовах виробництва потрібно створити безпечні і здорові умови, які б дали їй змогу плідно працювати, не перевтомлюючись і зберігаючи своє здоров’я. Правове регулювання охорони праці базується на факті визнання державою обов’язку забезпечити захист працівника, як сторони фактично більше слабкої в трудовому правовідношенні, з метою збереження його життя, здоров’я й високого рівня працездатності протягом тривалого часу [83, c. 8].

      Науковці-юристи стверджують, що правове регулювання – це здійснюване державою за допомогою права й сукупності правових засобів упорядкування суспільних відносин, їх юридичне закріплення, охорона й розвиток [84, c. 488]. А. Ф. Черданцев визначає правове регулювання, як регулювання суспільних відносин за допомогою норм права й інших правових засобів (актів застосування, договорів) [85, c. 342]. На думку С.С. Алексєєва, правове регулювання – це цілеспрямований вплив на поведінку людей і суспільних відносин за допомогою правових (юридичних) засобів” [86, c. 264].

      Правове регулювання здійснюється шляхом прийняття та реалізації загальнообов’язкових приписів держави, які втілюються відповідним чином (прямою погрозою примусу чи поєднанням його із задоволенням інтересів і потреб народу, демократичними чи авторитарними методами керівництва) у свідомості та поведінці більшості людей. Адже норми права не лише офіційно обов’язкові, а й соціально зумовлені взаємодією соціальних сил для досягнення нормального процесу виробництва, праці, побуту та управління в кожному суспільстві.

      М. К. Подберезський указує, що правове регулювання припускає чітко визначену, злагоджену й синхронно взаємодіючу сукупність певних юридичних засобів, тобто механізм правового регулювання [87, c. 257]. Таку думку підтримує й В. М. Хропанюк, який під механізмом правового регулювання розуміє систему правових засобів, за допомогою яких здійснюється упорядкованість суспільних відносин відповідно до цілей і задач правової держави [88, c. 342].

      Ми погоджуємося з думкою О. В. Малько який вважає, що правове регулювання не має ні речової, ні енергетичної форми, а здійснюється переважно на інформаційному рівні. Звичайно, інформація буває різна: описового характеру (дескриптивна) й сугубо управлінська, нормативна, приписуюча (прескриптивна). Якщо перший вид інформації, як правило, встановлюється в преамбулах, нормах-дефініціях і описує стан якого-небудь об’єкта, то інший вид зосереджений у конкретних, прямо впливаючи на інтереси особистості, правових засобах: правах і обов’язках, заохоченнях і покараннях і т.п. Правове регулювання здійснюється головним чином саме за допомогою управлінської інформації, де чітко конструюється модель необхідної дії [89, c. 404].

      Таким чином, упорядкування суспільних відносин у державі здійснюються за допомогою механізму правового регулювання.

      Розглянемо детальніше стадії механізму правового регулювання. Даний механізм характеризується певними особливостями:

      – правове регулювання та його механізм є складовою соціального регулювання;

      – є певною системою взаємодіючих між собою елементів, серед яких виокремлюють правові засоби (норми, суб'єктивні права та юридичні обов'язки тощо), способи (дозволи, заборони й зобов'язання) та форми (дотримання, виконання та використання);

      – забезпечує регулювання суспільних відносин, тобто є динамічною частиною правової системи;

      – має цілеспрямований і результативний характер.

      В. Нерсесянц зазначає, що механізм дії права – це механізм абстрактно-загальної правової регуляції, конкретизованої та індивідуалізованої стосовно конкретно-визначеного випадку вияву юридичної сили діючого права. У даному разі загальна норма набуває індивідуального характеру щодо конкретного випадку [90, c. 477].

      Заслуговує на увагу позиція А. Зайця, який вважає, що право являє собою не тільки “явище у собі”, а є зовнішнім проявом, могутнім регулятивним засобом, що спонукає особу діяти відповідно до вимог права [91, c. 51].

      Вся работа доступна по Ссылке