Процесуальне становище адвоката-представника потерпілого за законодавством зарубіжних країн
Системи кримінального судочинства більшості країн Європи і Північної Америки стосовно ролі і обсягу процесуальних прав потерпілого можна поділити на дві основні групи.
До першої групи відносяться країни, що використовують англосаксонську модель кримінального судочинства (Великобританія, Ірландія, США, Канада), законодавство яких не знає такої кримінально-процесуальної фігури як потерпілий. Наслідком цього є практично повна відсутність норм, регулюючих положення потерпілого у кримінальному процесі. У той же час, у цих країнах приділяється значна увага створенню ефективної системи соціального захисту і допомоги жертвам злочинів, а в останні два десятиліття в наявності і тенденція до помітного підвищення правового статусу жертв злочинів, до визнання необґрунтованої орієнтації на пріоритетну увагу до прав обвинувачених за рахунок збитків інтересам жертв [69; с. 96].
До другої групи відносяться держави континентальної системи кримінального судочинства, де законодавство традиційно дає потерпілому право брати участь у кримінальному переслідуванні винного.
Розгляд правового статусу жертви злочину почнемо з Великобританії, оскільки її кримінально-процесуальне право є найстарішою процесуальною системою світу [135; с. 24-25].
До початку XX століття тягар переслідування і порушення кримінальної справи відносно винного у Великобританії лежав на потерпілому. Саме він повинен був збирати докази або ж платити адвокатові або поліцейському констеблеві за ці послуги. З поступовим створенням органів поліції, Дирекції прилюдних переслідувань (1879 рік) держава звільнила потерпілого від обтяжливого обов'язку самому переслідувати правопорушника у судовому порядку і збирати докази у справі (хоча таке право за потерпілим збережене і зараз, якщо цього не роблять відповідні органи). Але при цьому, як відзначає англійський процесуаліст Гелен Рівз, потерпілі були «відсунуті у бік і в очах професіоналів, причетних до відправлення правосуддя, стали фігурою, що не має прямого відношення до судової процедури».
Дійсно, потерпілі в цій країні не мають жодного особливого статусу в системі кримінального правосуддя. До недавнього часу їх навіть не інформували про порушення кримінального переслідування. Жертва злочину розглядається як звичайний громадянин, зобов'язаний свідчити, сприяти поліції. Свідчення потерпілого потрібні лише в тих випадках, коли за наявності спірних моментів вони можуть сприяти судовому розгляду. У цьому випадку потерпілий зобов'язаний як свідок звинувачення відповідати на питання звинувачення і захисту. Тому, систему правосуддя у Великобританії часто називають несприятливою для потерпілого [18; с. 9].
Стан справ у цій сфері фактично почав змінюватися лише з 22 лютого 1990 року, коли уряд опублікував «Хартію жертв злочинів» (Викладення прав жертв злочинів). У цьому документі, що є типовою програмою-пам'яткою для потерпілих, детально перераховані обов'язки всіх відомств, пов'язаних із провадженням правосуддя, по відношенню до жертв злочинів. Проте положення Хартії стосуються питань забезпечення безпеки, інформаційного забезпечення і соціальної допомоги особам, постраждалим від злочинних посягань. Будь-яких помітних змін їх процесуального статусу доки не відбулось.
Значно далі в цьому напрямі просунулися США, де, також як і у Великобританії, до початку 70-х років XX століття роль потерпілого зводилася до надання свідчень, необхідних для засудження винного. Потерпілі фактично були позбавлені будь-яких прав у процесі і, у свою чергу, стали розглядати кримінальний процес не лише як такий, що не відповідає їх вимогам, але взагалі байдужий до них.
Суспільний рух на підтримку прав жертв злочинів, що різко активізувався в кінці 1950-х років, зростання злочинності в країні, перш за все насильницької, розвиток віктимологічних досліджень і усвідомлення недосконалості існуючої системи кримінального правосуддя ініціювали послідовну діяльність урядів США і штатів, направлену на істотне розширення прав потерпілих. У процесі цього в Сполучених Штатах були прийняті десятки законів, що розширюють кримінально-процесуальні права потерпілих від злочинів [159; с. 10].
Історичним американські юристи вважають 1982 рік, коли Конгрес США прийняв Білль про захист жертв і свідків злочинів [215; с. 131-140]. Це перший закон на федеральному рівні, що закріпив права жертв на участь у судовому процесі, а також їх права на захист і допомогу. У ст. 2 Закону зазначено: «Конгрес США визнає і проголошує, що без взаємодії з потерпілим і свідками система правосуддя перестає функціонувати. Ще недавно їх права або ігнорувалися, або вони розглядалися системою кримінального правосуддя як прості засоби у викриванні і покаранні винних. Ще частіше потерпілі від тяжких злочинів змушені отримувати фізичні, психологічні і фінансові збитки як первинний результат злочину, а згодом в результаті контакту із системою правосуддя, що безвідповідально відноситься до реальних потреб жертв» [18; с. 91-92].
Вся работа доступна по Ссылке
