Участь адвокат-представника потерпілого в особливих провадженнях

     

      Питання, що стосуються існування особливих проваджень, у тому числі, такі як критерії їх визначення, коло цих проваджень, є досить дискусійними. Так, М.Л. Якуб вважає, що в даний час у кримінального-процесуальному законодавстві жодних особливих проваджень не передбачено [243; с.106-122]. В.В. Кальніцький, В.В. Ніколюк, Ю.К. Якимович вважають, що кримінально-процесуальний закон, що діє, передбачає лише один вид особливого провадження – провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру [65; с. 118]. Інша група авторів, прийнявши як критерій визначення специфіку процесуальної форми, розглядає як особливі провадження у справах неповнолітніх, із застосування примусових заходів медичного характеру, у справах із протокольною формою досудової підготовки матеріалів і у справах приватного обвинувачення. Не заглиблюючись у сутність цієї дискусії, відзначимо лише, що стосовно постановленого завдання нас, головним чином, нас цікавить специфіка процесуальної форми під час провадження у окремих категоріях справ, а тому в основу подальшого дослідження буде покладена остання з наведених точок зору.

      Відносно провадження у справах про злочини неповнолітніх відразу ж обмовимося, що чинне законодавство (ст. 432 КПК України) не встановлює будь-яких особливостей для участі потерпілого і його представника у цій категорії справ. Немає згадок про такі особливості і в спеціальній юридичній літературі, присвяченій аналізові цього провадження. Не передбачається яких-небудь змін у цьому плані і в майбутньому кримінально-процесуальному законодавстві України, що, на наш погляд, сповна виправдано.

      Примусові заходи медичного характеру відповідно до ст. 416 КПК України застосовуються до декількох категорій осіб, із яких нас цікавлять особи, що вчинили суспільно небезпечні діяння у стані неосудності і осіб, в яких після вчинення злочину настав психічний розлад, призначення покарання, що робить неможливим, оскільки у цих випадках кримінально-процесуальне законодавство передбачає істотні особливості в порядку досудового слідства і розгляду справи у суді.

      Слід визнати, що звільненням особи від кримінальної відповідальності або від покарання у зв'язку із психічним станом суттєво зачіпають інтереси потерпілого.

      Важливе значення під час провадження у цій категорії справ має висновок експерта при провадженні судово-психіатричної експертизи про психічний стан особи у момент вчинення суспільно небезпечного діяння, на що зверталася увага і вищими судовими інстанціями [7; с. 12]. Проте, як і у звичайних справах, потерпілий і його представник повністю усунені від участі у призначенні цієї експертизи. Тому ті пропозиції, що вже були висловлені нами раніше про наділення потерпілого і його представника широкими процесуальними правами щодо участі у призначенні експертиз, повною мірою поширюються і на цей окремий випадок.

      Ст. 417 КПК України, що регламентує закінчення досудового слідства у цих справах, не містить підстав про ознайомлення потерпілого і його представника з матеріалами справи перед ухваленням рішення про направлення справи прокуророві, а потім – до суду. Нічого не міняють у цьому плані і загальні правила судочинства, оскільки слідча практика трактує їх як можливість, що обмежує потерпілого і його представника ознайомлюватися з матеріалами справи лише в разі закінчення досудового слідства складанням обвинувального висновку (ст. 225 КПК України). Навіть у правовій літературі стверджується, що слідчий повинен ознайомити з матеріалами справи лише захисника психічно хворого. Потерпілий та його представник можуть ознайомитися з матеріалами справи лише після призначення суддею справи до розгляду в судовому засіданні відповідно до положень ст. 255 КПК України, що не відповідає завданню забезпечення прав і законних інтересів потерпілого. Пропонуємо закріпити право потерпілого і його представника знайомитися з матеріалами такого роду справ після закінчення досудового слідства.

      Відповідно до змісту ст. 419 КПК України випливає, що у цій категорії справ судові дебати не проводяться, так, як це передбачено ст. 318 КПК України. Суд заслуховує лише думку прокурора і захисника з питань, які вирішуються судом у справах про застосування примусових заходів медичного характеру (ст. 420 КПК України). Очевидно, що потерпілий і його представник не беруть участі в судових дебатах у справах про застосування примусових заходів медичного характеру. Раніше такий стан ще можна було пояснити відсутністю у потерпілого і його представника права брати участь у судових дебатах і в звичайному провадженні. Тепер же, очевидна необхідність надання потерпілому і його представникові можливості виступити після закінчення судового слідства у справах про застосування примусових заходів медичного характеру, оскільки їх думка може не збігатися ні з позицією прокурора, ні з позицією захисника і в той же час впливати на рішення суду. З усуненням названих положень потерпілий і його представник отримають всі необхідні права для повноцінної участі у провадженні із застосування примусових заходів медичного характеру.

      Значні проблеми із забезпеченням прав і законних інтересів осіб, постраждалих від злочину, так само як і інших учасників процесу, породжує існування у кримінальному процесі провадження у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів. Як відомо, ця форма судочинства була введена у 1966 році [22; с. 595] у справах про хуліганство без обтяжуючих обставин, але з часом вона поширювалася на більшість злочинів і на сьогоднішній день охоплює біля 38 складів, з яких приблизно половина передбачає наявність постраждалого від злочину фізичної особи. Питома вага справ про злочини такого роду в загальній масі кримінальних справ досить велика і досягає в середньому 20-24 %, що означає, що ними так чи інакше зачіпаються інтереси сотень тисяч людей, у тому числі постраждалих від злочинів.

      Тим часом, ще під час введення цієї форми судочинства її різкими противниками виступили М.С. Строгович, В.М. Савіцький та інші вчені, що вказували, що це суто адміністративна діяльність не здатна забезпечити дотримання правових гарантій, а диференціація форм кримінального процесу допустима, якщо лише вона направлена на встановлення додаткових гарантій, велику деталізацію процесуальних форм [206; с. 50]. І хоча така принципова позиція відомих вчених дала привід деяким опонентам звинуватити їх у «звичці до сталих стереотипів» та «крайньому нігілізмі», практика підтвердила обґрунтованість їх поглядів.

      Вся работа доступна по Ссылке