Культурна спадщина як об’єкт правової охорони

     

      У культурі будь-якого народу і людства загалом відображаються: матеріальне і духовне життя минулих поколінь; багатовікова історія розвитку людської цивілізації; перемоги та поразки різних народів, ідеологій, релігій, політичних режимів і економічних ладів; досягнення науки, техніки і мистецтва. Поняттям «культура» в її історичному аспекті охоплюється практично будь-яка сфера суспільного життя народу. У її пам’ятках відбувається матеріальне закріплення всіх подій, що мали місце в культурному житті людства. Культурні цінності будь-якого народу становлять невід’ємну частину світової культурної спадщини, свідчать про вклад народу в розвиток світової цивілізації. Окремі пам’ятки культури служать цілям розвитку науки, освіти і культури, формують високі почуття, морально та естетично виховують кожну людину. Охорона пам’яток – важливе завдання державних органів і громадських організацій. Бережне ставлення до пам’яток культури – обов’язок кожної людини.

      Для людини значення культури завжди відображалось в особливому ставленні до матеріального закріплення цієї культури – картин, статуй, шедеврів монументального мистецтва, архітектурних комплексів. На початку розвитку людської цивілізації окремі пам’ятки, що залишилися від попередніх поколінь, використовувалися для повсякденних потреб – здійснення ритуалів, жертвоприношень тощо. З розвитком цивілізації, з еволюційним ускладненням відносин, що виникали в суспільстві витвори мистецтва та пам’ятки попередніх поколінь усе частіше почали використовуватися не для прагматичних інтересів, а для задоволення естетичних потреб людини. Захоплюючись досягненнями різних цивілізацій, у Стародавній Греції було названо Сім чудес світу, їх перелік не був постійним, а поступово змінювався. До них відносилися найвизначніші, на думку сучасників, досягнення техніки, архітектури та мистецтва. Відомий усім на сьогодні перелік чудес світу вперше був названий у ІІІ ст. до н. е. Антипатром Сидонським у його епіграмі. До нього включалися: висячі сади Семіраміди, єгипетські піраміди, музей у Галікарнасі, маяк на острові Форос, статуя Зевса в Олімпії, храм Артеміди в Ефесі та Колос Родоський [192]. Як відомо, до наших днів збереглися тільки єгипетські піраміди. Фактично перелік чудес світу був першим документально зафіксованим реєстром видатних пам’яток культури, однак він не мав жодного юридичного значення. В існуючому в ті часи звичаєвому праві не було особливих норм щодо охорони чудес світу, особливо враховуючи те, що, наприклад, піраміди знаходилися в межах іншої держави.

      Поступово з розвитком суспільства розуміння пізнавального, естетичного та орієнтаційного значення культурних цінностей знайшло своє відображення в особливому ставленні окремих народів до пам’яток попередніх поколінь. Так, у Стародавній Греції і Китаї в VI–V ст. до н. е. храми та інші культові споруди вважалися нейтральними під час збройних конфліктів: у них і на їх території заборонялось зберігати зброю, а також вести військові дії [35, c. 23, 48; 210, с. 272]. Схожі правила існували в Стародавньому Вавилоні (у законах Хамурапі – ХVШ ст. до н. е.) та в Стародавньому Римі. У часи середньовіччя вперше предмети старовини були названі пам’ятками в сучасному розумінні цього слова [105, c. 17], чим підкреслювалась історична, наукова, художня чи інша культурна цінність об’єктів. У той час актуальною була проблема збереження пам’яток культури (храмів, бібліотек, громадських будівель) лише під час війни, хоча в деяких історичних документах національного права окремих держав проявляється особливе ставлення до культурних цінностей і в мирний час. Так, у японському кодексі «Тайхо Йєро Ре» (VII ст.) встановлювалося правило обов’язкового повідомлення місцевої влади при виявленні раритетів та коштовностей (Закон XXX, ст. 10), а стародавні і рідкісні речі, що знайдені при виявленні скарбу, належали здаванню до казни (ст. 22) [50, c. 112, 230;131, с. 17–18]. У працях учених неодноразово відмічалося, що збереження культурної спадщини як предмет нормативного регулювання існувало з прадавніх часів у різних формах, котрі відбивали відповідні етапи розвитку суспільства і права [124, c. 12]. Проте заходи охорони таких об’єктів в основному вживались лише на локальному рівні, як правило, всередині країни, зусиллями місцевих влад або окремих громадських об’єднань.

      Поступово людство підійшло до необхідності зберегти культурні цінності та надбання за допомогою правових засобів. Особливо гострим дане питання стає в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. і зберігає свою актуальність протягом всього ХХ ст., яке виявилося до того ж винятково багатим на світові кризи й катаклізми [85].

      Перші активні практичні кроки з узгодження міжнародних зусиль і заходів збереження історичних пам’яток відносяться до часу роботи двох Гаазьких конференцій миру (1899 і 1907 рр.), скликаних за ініціативою Росії. Але в той період заходи з охорони пам’яток не отримали ще самостійного значення в якості міжнародної проблеми і розглядалися як окреме питання в складі інших проблем, зазначає російський науковець А. Д. Акі [20, c. 6–7]. У прийнятих на цих конференціях рішеннях лише перераховувались деякі об’єкти культури, які державам, що знаходяться у стані війни, заборонялося руйнувати [206, c. 337]. Одночасно висувалися вимоги до учасників збройного конфлікту не використовувати такі об’єкти у військових цілях. У ході роботи конференцій виявилася нерозробленість багатьох складових щодо збереження пам’яток історії та культури, недостатність розуміння її цілісності і соціального значення, а також необхідності вжиття колективних заходів захисту [20, c. 7].

      Ідея створення міжнародного руху на захист історичних пам’яток в інших країнах зародилася після Першої світової війни, коли були підраховані її величезні негативні наслідки: досить значна кількість пам’яток була зруйнована внаслідок застосування нових руйнівних видів зброї, багато цінностей культури викрадені чи переміщені [41, c. 24–25]. Тому після закінчення Першої світової війни і протягом 20-х рр. ХХ ст. активно велися розробки різноманітних проектів міжнародних актів щодо охорони культурних цінностей багатьма юристами, мистецтвознавцями, археологами, архітекторами. Зокрема, у 1918 р. Голландське археологічне товариство запропонувало Проект конвенції щодо охорони пам’яток історії та мистецтва під час війни. Особливою цінністю цього Проекту було те, що в ньому передбачалося здійснення необхідних заходів щодо охорони культурних цінностей ще в мирний час. Серйозна робота в цьому напрямку велась Комісією інтелектуального співробітництва Ліги Націй. У 1938–1939 рр. Раді та Асамблеї Ліги були представлені два проекти Конвенції що стосувалися охорони культурних цінностей, але з ряду причин вони не були прийняті. Як зазначає М. М. Богуславський, пропозиція про укладення міжнародного договору про охорону культурних цінностей також не знайшла належної підтримки на міжнародному рівні [41, c. 85].

      Вся работа доступна по Ссылке