Обмеження та обтяження щодо використання об’єктів культурної спадщини

     

      Культурна спадщина – це комплекс культурних ресурсів, успадкованих з минулого, незалежно від їх належності, ідентифікованих людьми як відображення та вираження їх цінностей, віри, знань і традицій, що постійно розвиваються. Культурна спадщина України є невід’ємною частиною світового культурного надбання. Її збереження і примноження – пріоритетний напрям політики держави у сфері культури.

      В Україні на державному обліку перебуває понад 130 тис. пам’яток, з них 57206 – пам’ятки археології (у т. ч. 418 – національного значення), 51364 – історії (142 – національного значення), 5926 – монументального мистецтва (44 – національного значення); 16797 – архітектури та містобудування (3541 – національного значення).

      До складу 61 державного історико-культурного заповідника входять комплекси (ансамблі) пам’яток, що мають особливу культурну цінність. У 2006 р. цей перелік доповнив Державний історико-культурний заповідник «Посулля». Статус національного одержав заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка». Тепер в Україні 14 національних заповідників. 401 населений пункт включено до Списку історичних населених місць України. Цінні об’єкти культурної спадщини наявні в майже 1,4 тис. міст і селищ та понад 8 тис. сіл. Потребують дослідження та взяття на облік понад 70 тис. цих об’єктів [106]. Тож, з метою захисту традиційного характеру середовища окремих пам’яток, комплексів (ансамблів) навколо них повинні встановлюватися зони охорони пам’яток: охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару. Межі та режими використання зон охорони пам’яток визначаються відповідною науково-проектною документацією та затверджуються центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини або уповноваженими ним органами охорони культурної спадщини. Порядок визначення меж зон охорони пам’яток встановлюється цим же центральним органом.

      На археологічних територіях, що охороняються, у межах зон охорони пам’яток, історичних ареалів населених місць, занесених до Списку історичних населених місць України, забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини.

      Постановою Кабінету Міністрів України від 3 липня 2006 р. № 909 затверджено Порядок визнання населеного місця історичним [170]. Цим Порядком встановлені критерії, яким повинно відповідати місто, селище або село для визнання його історичним. А також визначено, що після занесення міста до Списку розробляються нові або коригуються існуючі місцеві правила забудови і генеральний план, у якому визначається стратегія розвитку історичного населеного місця з урахуванням:

      – відновлення історичної планувально-просторової структури;

      – реставрації, реабілітації, пристосування та музеєфікації об’єктів культурної спадщини; – реконструкції і капітального ремонту об’єктів рядової історичної забудови. Усі ці документи затверджуються за погодженням з Мінрегіонбудом та Державною службою охорони культурної спадщини. Встановлено також обов’язковість розроблення історико-містобудівних обґрунтувань під час розгляду питання щодо будівництва і реконструкції об’єктів в історичних ареалах історичних населених місць. Режим використання території історичного ареалу визначається його історико-культурним потенціалом, а саме: кількістю, видами, типами і категоріями об’єктів культурної спадщини, наявністю чи відсутністю заповідників, загальною містобудівною структурою, а також встановленими зонами охорони пам’яток.

      Відповідальними за визначення меж і режимів використання територій історичних ареалів населених місць є Мінкультури, Мінрегіонбуд та уповноважені ними органи охорони культурної спадщини.

      Межі історичних ареалів населених місць визначаються спеціальною науково-проектною документацією при опрацюванні історико-архітектурних опорних планів цих населених місць. Режим використання територій історичних ареалів населених місць фіксують розроблені на основі історико-архітектурних опорних планів зони охорони пам’яток і Правила охорони і використання історичних ареалів.

      У п. 8 «Порядку визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць» визначено, що опрацюванню проектної документації на будівництво, реконструкцію будівель і споруд у межах історичних ареалів повинно передувати розроблення історико-містобудівних обґрунтувань. Зараз ці питання регулюються наказом Державної служби охорони культурної спадщини від 22 березня 2004 р. № 7, яким затверджено Порядок розроблення історико-містобудівних обґрунтувань, а також типову форму історико-містобудівного обґрунтування.

      В охоронних зонах здійснюється реставрація та реабілітація пам’яток, забезпечується охорона традиційного характеру середовища, усунення споруд і насаджень, які порушують традиційний характер середовища, відтворення втрачених цінних об’єктів. Нове будівництво можливе тільки у виняткових випадках за проектами, погодженими в порядку, визначеному законодавством [171].

      В охоронній зоні нова забудова за висотою, розмірами в плані, масштабністю, архітектурними формами підпорядковується пам’яткам та їх історичному середовищу. Територія, визначена як зона охоронюваного ландшафту, може використовуватись для рекреації з мінімальним упорядкуванням та для традиційної діяльності, що не порушує ландшафт [171].

      У зоні регулювання забудови зберігаються цінні історичні розпланування і забудова, озеленення та упорядження, виразні елементи ландшафту; закріплюється та відтворюється значення пам’яток в архітектурно-просторовій організації історичного ареалу; забезпечуються сприятливі умови для огляду пам’яток та історичного ареалу в цілому.

      У сфері охорони культурної спадщин з питань розробки історико-архітектурного опорного плану і проекту зон охорони пам’яток, визначення історичних ареалів міст фахівці також керуються Конвенцією про охорону архітектурної спадщини Європи, укладену в м. Гранаді 3 жовтня 1985 р. і ратифіковану Верховною Радою України 20 вересня 2006 р. Ансамблі і комплекси пам’яток, які становлять виняткову археологічну, естетичну, етнографічну, історичну, мистецьку, наукову чи художню цінність, можуть бути оголошені рішенням Кабінету Міністрів України державними історико-культурними (історико-архітектурними, архітектурно-історичними, історико-меморіальними, історико-археологічними, історико-етнографічними) заповідниками чи музеями-заповідниками. Однак на практиці доводиться спостерігати ситуацію, у якій державні органи по суті втратили контроль над діями девелоперів у центральних планувальних зонах великих міст, таких як Київ, Львів, Харків, Одеса. Це пов’язано з історичними і соціально-політичними обставинами, які визначали і продовжують визначати містоутворюючу функцію більшості українських міст.

      Вся работа доступна по Ссылке