Нормативно-правове регулювання соціально-економічних прав людини в Україні
Національна та міжнародно-правова регламентація і захист соціально-економічних і культурних прав людини започатковані ще в 1948 році, коли найважливіші з них були закріплені в Загальній декларації прав людини. Але певні труднощі щодо їх визнання існують і донині. Так, Європейська соціальна хартія, прийнята Радою Європи в 1961 р. [ ], дотепер ратифікована не усіма державами, зокрема, й Україною.
Сьогодні значення соціально-економічних прав для забезпечення правового статусу особи є безперечним. Як відзначено в преамбулі до Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права [ ], «ідеал вільної людської особи, вільної від страху і нестатку, може бути здійснений, тільки якщо будуть створені такі умови, за яких кожен може користуватися своїми економічними, соціальними і культурними правами, так само як і своїми громадянськими і політичними правами». Таку точку зору підтвердила Генеральна Асамблея ООН (резолюція від 4 грудня 1986 р.) [ ], проголосивши «неподільність і взаємозалежність економічних, соціальних, культурних, громадянських і політичних прав».
Обов’язок держав у сфері захисту соціальних, економічних і культурних прав полягає в тому, щоб здійснювати прогресивні економічні й соціальні реформи, забезпечувати повну участь свого народу в процесі й вигодах економічного розвитку, використовувати свої ресурси для надання усім рівних можливостей користування означеними правами. Як відзначено в ст. 7 Хартії економічних прав та обов’язків держав від 12 грудня 1974 р. [ ], кожна держава несе відповідальність за сприяння економічному, соціальному і культурному розвитку свого народу.
Серед джерел правового регулювання соціально-економічних прав і свобод базову роль відіграють міжнародно-правові норми. Універсальні норми містяться в загальних принципах Статуту ООН (ст. ст. 1, 13, 55, 56, 62 і 68), у програмних положеннях Загальної декларації прав людини (ст. ст. 22-27) [ ], у нормах Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права [ ], у конвенційних стандартах Міжнародної організації праці (МОП). У цій сфері МОП прийнято понад 170 конвенцій та рекомендацій. Важливе значення мають такі: за № 29 «Про примусову працю або обов’язкову працю» (1930 р.) [ ], за № 100 «Про рівне винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності» (1951 р.) [ , с. 157-160], за № 102 «Про мінімальні норми соціального забезпечення» [ , с. 79-103], за № 111 «Про дискримінацію в галузі праці і зайнятості» (1958 р.) [ , с. 140-143], за № 118 «Про рівноправність громадян країни та іноземців та осіб без громадянства в галузі соціального забезпечення» [ , с. 103-108] та ін.
Іншу групу джерел регулювання соціальних, економічних і культурних прав громадян утворюють норми, що містяться в регіональних угодах (таких як Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод [ ], Європейська соціальна Хартія [54, с. 232-249] та ін.). Третя значна група пов’язана з гарантіями дотримання, охорони і захисту соціальних, економічних і громадянських прав, закріпленими в національних законодавствах держав. Одними з таких гарантій є норми, якими встановлювано адміністративну відповідальність за порушення зазначених прав і свобод громадян.
У сучасному світі рівень розвитку свободи й демократії в державі визначений не тільки формальним визнанням владою прав та свобод людини, включаючи офіційне приєднання до міжнародно-правових документів, якими їх регламентовано, але й наявністю дієвого, ефективного механізму реалізації прав та свобод, що містить гарантії їх забезпечення й захисту. Реалізація прав і свобод людини неможлива без забезпечення цих прав організаційно-виконавчою діяльністю державних органів, посадових та службових осіб, оскільки діяльність останніх є свідченням реальності свободи особи, необхідним фактором переходу правових можливостей користування благами, закріпленими в конституціях, у практику життєдіяльності кожної людини.
Нині склалася певна система міжнародного законодавства, якою охоплено правові норми й стандарти у сфері прав і свобод людини. За юридичними властивостями такі акти поділяють на декларативні, програмні, резолюційні, конвенційні, рекомендаційні та ін. Норми, що містяться в цих актах, мають різну юридичну силу: одними визначений бажаний напрям діяльності, інші містять правила діяльності, формулюють права та обов’язки відповідних суб’єктів, систему контролю та заходи відповідальності. У зазначеній системі міжнародного законодавства можна виокремити всесвітній і регіональний рівні.
Такі міжнародні документи як Загальна декларація прав людини, міжнародні пакти про економічні, соціальні й культурні права, а також громадянські й політичні права, положення Заключного акта Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі, Європейська конвенція з прав людини та ін., ратифіковані Україною і мають пріоритетне значення з огляду на практичне забезпечення їх здійснення.
Вся работа доступна по Ссылке
