Сучасні підходи до оцінки рівня життя населення

     

      Методичні засади кількісного й якісного оцінювання рівня життя населення, розробка системи показників формують визначення рівня життя та шляхи його ефективного фінансового забезпечення. Саме з моменту виникнення концепції рівня життя почалися спроби розробки методичних основ і побудови системи формалізованих найбільш репрезентативних показників, що його відображають. Еволюція розвитку цього поняття зміщувалася від спроби оцінки об’єктивних умов існування суспільства до суб’єктивних оцінок благополуччя окремих людей.

      Необхідно розглядати методику оцінки рівня життя населення, виходячи з двох концепцій: рівня та якості життя населення, оскільки об’єктивне вимірювання рівня життя неможливе без урахування якісних показників розвитку. Крім того, тільки визначивши значення рівня життя можна прослідкувати процес ефективності його фінансового забезпечення. Ряд зарубіжних вчених-економістів вважають, що розробити систему якісних показників „рівня життя”, а тим більше провести їх ранжирування неможливо [56, p. 235–244], інші зазначають, що – це не потрібно [56, p. 201–204], треті підкреслюють її важливість, вказуючи на труднощі цього завдання, і намагаються його вирішити [57, 58]. Аргументи перших ґрунтуються на тому, що визначальні якісні показники „рівня життя” настільки індивідуальні, що будь-яка спроба запропонувати модель для суспільства неминуче призведе до похибок під час переходу до індивідів. Отже, неможливо розробити досконалий набір якісних і кількісних показників, які б об’єктивно оцінювали рівень життя населення та могли б застосовуватися на практиці однаково в усіх країнах. Інша група супротивників розробки моделі „рівня життя” аргументує це тим, що ці показники можуть бути використані на шкоду суспільству, оскільки сприятимуть виявленню його недоліків, які для того періоду існування суспільства краще завуальовувати.

      Якщо методологія розрахунку кількісних показників рівня життя населення є зрозумілою, наприклад, такі показники, як рівень ВВП на душу населення, прожитковий мінімум тощо, то відповідно до визначення якісних показників рівня життя початковою методологічною основою його аналізу є комплекс потреб, інтересів і цінностей людини, сім’ї, суспільства в цілому. Різноманіття цих потреб та інтересів зумовлюють різноманіття показників оцінки рівня життя, а також існування різних систем цих показників.

      Першими розробниками системи соціальних показників були дослідники, які працюють в міжнародних організаціях: Організації Об’єднаних Націй (далі – ООН), Світовій організації торгівлі (далі – СОТ), Організації економічного співробітництва і розвитку (далі – ОЕСР). На їх думку, ці показники повинні відображати тенденції суспільного розвитку. У 60-ті роки ХХ століття постало завдання створення системи універсальних показників, що враховують як об’єктивні умови життя суспільства, так і суб’єктивне сприйняття їх людьми. В основу системи були покладені прийняті у світовій практиці соціальні критерії, певні стандарти основних потреб, на які слід спиратися у процесі регулювання соціального життя. Були запропоновані дві групи показників: показники, що характеризують мінімальні потреби особистого споживання, продукти харчування, житло, одяг, предмети домашнього вжитку, та показники, які виражають рівень основних послуг, що надаються суспільству: питна вода, водопровід, каналізація, громадський транспорт, медичне обслуговування, освіта.

      Останній варіант цієї системи розроблений у 1978 році і охоплює дванадцять основних груп показників: демографічні характеристики населення (народжуваність, смертність, захворюваність, тривалість життя тощо); санітарно-гігієнічні умови життя; споживання продуктів харчування; житлові умови і забезпеченість споживчими благами тривалого користування (автомобілями, холодильниками, телевізорами і т. ін.); освіта і культура; зайнятість і умови праці; доходи і витрати населення; вартість життя і споживчі ціни; транспортні засоби; організація відпочинку; фізкультура і спорт; соціальне забезпечення; свобода людини.

      Крім названих груп показників, Статистичною комісією ООН було виділено загальний розділ, що охоплює ряд статистичних найбільш інтегрованих показників, необхідних для оцінки рівня життя, і є, на думку експертів ООН, безпосередніми його характеристиками. До них включені такі показники: національний дохід, ВВП на душу населення і середньорічний коефіцієнт його зростання; обсяг і види соціального обслуговування: витрати на особисте споживання населення, їх структура і середній річний коефіцієнт зростання; щільність населення; транспортне обслуговування населення; робота засобів зв’язку та ін.

      Щодо показників, рекомендованих Статистичною комісією ООН, необхідно зазначити наступне. По-перше, вони дають певні орієнтири удосконалення економічного вимірювання рівня життя населення в сучасній Україні, введення деяких з них у вітчизняну практику було б надзвичайне корисно. Так, наприклад, важливе значення має соціально-економічне групування населення, що рекомендується Економічною та соціальною радою ООН в Довіднику [59], а також методичні підходи його розробників до вимірювання показників рівня життя. По-друге, Статистична комісія рекомендує вивчати увесь комплекс початкових даних, на яких базується розрахунок показників. Такий підхід до соціальних показників є не тільки всеохоплюючим за своєю сферою дії, але і основним теоретичним і аналітичним підходом у концептуальному відношенні. По-третє, дана система показників більш повно відповідає основним вимогам щодо оцінки рівня життя.

      Разом з тим дана система є недосконалою. Важлива увага приділяється комплексу початкових даних, а самі показники описуються загально, що для практичного використання вимагає додаткової конкретизації. До Довідника не ввійшли такі важливі критеріальні показники оцінки рівня життя, як купівельна спроможність, бюджети сімей з різним рівнем достатку тощо.

      Важливе значення для характеристики соціально-економічних процесів, які зумовлюють диференціацію рівня життя населення в різних країнах, має запропонована ООН класифікація населення за місцем на ринку праці. Вона дає початок і до його розподілу на певні соціально-економічні групи – соціуми (працедавці; особи не найманої праці; особи, що працюють за наймом, у т.ч. з поділом на міське і сільське населення, тощо). У складі економічно активного населення виділені: працедавці; особи, що працюють за наймом; члени сімей, що працюють без оплати на сімейному підприємстві; особи не найманої праці. До складу економічно неактивного населення включені: домогосподарки, студенти та одержувачі нетрудових доходів (соціальних трансфертів, доходів від власності й ін.)

      У 1970 році Міжнародна організація праці (далі – МОП) запропонувала концепцію „базових потреб”, відповідно до якої урядам з метою підвищення значень показників рівня життя [60] пропонувалося зосередити увагу на задоволенні основних потреб більшості населення. Була зроблена спроба розробити систему універсальних показників, яка враховує суб’єктивне сприйняття умов життя та їх об’єктивні характеристики. У зв’язку з цим при оцінці економічного розвитку на перше місце вийшли соціальні показники (здоров’я, освіта, зайнятість і якість працюючих, вільний час і дозвілля, економічний стан особистості, стан навколишнього середовища, соціальне оточення, забезпечення безпеки правосуддя, участь у суспільному житті).

      З початку 70-х років почали проводитися емпіричні дослідження, в яких вимірювалася окремо якість життя. Суб’єктивність даних досліджень випливає з процесу оцінювання, оскільки вони, як правило, ґрунтуються на думці опитуваних з приводу задоволення своїм життям. Опитувані оцінюють свою задоволеність такими різними сферами життя, як одруження, сімейне життя, здоров’я, сусіди, друзі, робота, життя в країні, житлові умови, рівень освіти, накопичення за шкалою з сімома поділками, починаючи від „абсолютно незадоволений” і закінчуючи „абсолютно задоволений”.

      Вся работа доступна по Ссылке