Детермінанти визначення дискурсу національної геоекономічної стратегії

     

      У процесі функціонування світового економічного простору початку ХХI ст. можна виявити три тенденції:

      1. Поглиблення взаємозалежності країн.

      2. Превалювання роботи найважливіших галузей економіки окремих країн не стільки на внутрішньому, скільки на зовнішньому ринках.

      3. Пов’язування більшістю країн своєї конкурентної переваги з перспективами участі у процесі міжнародного поділу праці.

      Перераховані тенденції змушують систему управління державою по-новому ставитися до своєї території, коли необхідно, дотримуючись інтересів національної безпеки, забезпечити економічну прозорість країни з метою підвищення її конкурентоспроможності. Так, іноземні інвестиції, певною мірою знижуючи національний суверенітет, дозволяють інтегрувати національну економіку у світогосподарську систему.

      Економіка та політика є основними складовими суспільного життя. Економіка вивчає питання, пов'язані зі створенням, розподілом і споживанням цінностей. Простір у даному контексті розглядається як місце виробництва, де проходять шляхи обміну й функціонують ринки, його відрізняє безперервний рух, що викликається коливаннями попиту та пропозиції товарів і послуг.

      Політика концентрується на вивченні й організації відносин між людьми у форматі як колективних, так і громадських структур, а політичний простір існує в жорстко структурованому вигляді і є відносно постійним, у зв'язку з чим поняття влади над територією ототожнюється з контролем.

      Починаючи із ХV ст. держава повсюдно прагне посилити свій контроль за територією: відбувається вирівнювання статусу територіальних утворень усередині держави. Тобто з точки зору політики територія − це простір, на який поширюється державний суверенітет, у той час як для економіки, що має справу з потоками й обмінами, територія розглядається як фактор, що полегшує або утруднює обмін.

      Різниця в підходах формує своєрідне джерело напруженості. Держава постійно прагне контролювати потоки, митні збори та податки, які є джерелом її змісту, володіючи правом не тільки захищати майно своїх громадян, а й вилучати його. Торговельні ж потоки постійно прагнуть переміщатися слідом за світовою кон'юнктурою, ураховуючи інтереси підприємців, а не держави. Ця напруженість підтримується й на рівні підприємств: з одного боку, підприємства мають власну територіальну базу, що виражається як у їх юридичній адресі, так і в конкретному місцезнаходженні адміністрації та виробничих площ. Поняття територіальної бази підприємства може асоціюватися і з локалізацією ринку збуту підприємств. Ринок збуту являє собою простір, на якому оперують конкуруючі підприємства. І якщо національний ринок є зоною базування підприємства, то іноземний ринок − це простір, де пріоритетно здійснюються інвестиції, і являє собою зону подальшого розширення або експансії;

      з іншого боку, в умовах технологічної конкуренції перспективи підприємства залежать від його мобільності та здатності до поширення своєї діяльності за межі національної території. Унаслідок цього підприємства стикаються із суперечністю з наявними національними коріннями і підвищеними вимогами світового ринку до гнучкості виробничої діяльності. З метою її забезпечення підприємства змушені передавати субпідрядникам усі допоміжні операції, здійснювати мережне управління, постійно шукати способи зниження собівартості та підвищення наукоємності товару.

      При цьому, якщо у вітчизняному форматі наукоємність товару визначається співвідношенням кількості зайнятих науковою діяльністю до всіх, зайнятих у виробництві, то в зарубіжній практиці аналогічний показник визначається часткою витрат на НДДКР щодо обсягу продажів товару. Фактично з розвитком науки і техніки все більшу питому вагу у вартості товару займають витрати інтелектуальної праці й усе менше − фізичної і, як наслідок − наукоємність продукції стає одним із базових показників її конкурентоспроможності.

      Сучасні потреби економічного розвитку вступають у суперечність із принципом непорушності державного суверенітету тією мірою, якою державні кордони перешкоджають економічної ефективності й у цілому соціальному прогресу. Головною стає проблема наростання суперечності між посиленням економічної та політичної взаємозалежності країн і збереження за державою права вирішувати свої проблеми самостійно. Завдяки «розмиванню» кордонів між національними економіками проблеми зовнішньополітичного рівня отримують статус міжнародних: дії однієї держави здатні спричинити наслідки на іншому континенті. У цих умовах необхідне узгодження відповідальних рішень, а отже, і створення відповідних структур, до яких, перш за все, належать міжнародні організації. Якщо у 1909 р. їх було 37, то у 1999 р. їх налічувалося 260, проте, беручи на себе ряд функцій, ці організації не тільки обмежують державний суверенітет, а і стають інструментом реалізації національних інтересів інших держав. Саме цим фактором обумовлена поява терміна «кооптивна влада», який все більш широко використовується політологами-міжнародниками. Державою, яка найбільшою мірою спирається на інститути «кооптивної влади», у даний час, без всякого сумніву, є США. Загальновідомо, що інститути координації та управління світовою економікою − МВФ, СБ, МБРР − функціонують відповідно до принципів, що збігаються із принципами та цінностями американського суспільства й у його інтересах. Діяльність транснаціональних корпорацій також може розглядатися як приклад функціонування інститутів «кооптивної влади».

      Багато вітчизняних і закордонних експертів вважають, що розгляд проблеми додержання прав людини у зв'язку із принципом державного суверенітету саме сьогодні не є випадковим, це обумовлено особливостями постбіполярної системи міжнародних відносин, що формується, головною відмітною особливістю якої є безпрецедентна перевага США і західного світу практично в усіх сферах життєдіяльності цивілізації. У зв'язку із цим ООН багаторазово закликала до вироблення єдиної політики щодо іноземного втручання у справи тих країн, де порушуються права людини. Саме Організація Об'єднаних Націй попередила: «Для тих країн, які скоюють злочини проти своїх громадян, такі традиційні поняття, як «національний суверенітет» або «державні кордони», більше не будуть «абсолютним захистом»... Можна припускати потенційне створення спільної міжнародної правової системи не для того, щоб замінити національні правові системи, а для того, щоб у певних випадках служити центральним інститутом демократичного співробітництва всередині держав та між ними». Мимоволі виникає запитання: чи ставить глобалізація крапку в кінці епохи суверенітетів? Сьогодні навряд чи можна дати обґрунтовану однозначну відповідь, проте можна сміливо прогнозувати, що XXI ст. залишиться століттям найжорстокіших конфліктів на ґрунті етнічного, національного та державного егоїзму. Принаймні, з високим ступенем імовірності можна стверджувати, що перша його половина – це точно і є вияв диференціальної інтеграції, яка неминуче супроводжує інтеграцію та глобалізацію.

      Сьогодні, коли для абсолютної більшості цивілізацій «суверенітет» і «суверенна держава» є священними, технології трансформації держави-нації будуть у першу чергу залежати від того, як поведе себе глобальний інтеграційний простір.

      Еволюція ролі та значення держави-нації як соціально-політичного інституту взагалі й державного суверенітету зокрема є в даний час однією з найбільш актуальних і дискусійних тем. Фундаментальні процеси у сфері політики й економіки, що відбуваються у світі, багато в чому змінюють усталені погляди на роль держави-нації та її формальний атрибут − державний суверенітет. Пов'язано це з тим, що в сучасному світі держави-нації все більшою мірою змушені поступатися частиною своїх прерогатив, будучи обмеженими у прийнятті політичних рішень, з метою найбільш ефективного спільного врегулювання суспільних відносин. У такому контексті особливу увагу дослідників привертають процеси, що зачіпають інститут власності. У той час як перерозподіл сил у внутрішній політиці передбачає перехід прав власності, зміни у сфері міжнародної політики пов'язані з перерозподілом території між державами або групами держав. Контроль і розділ території становлять головний механізм регулювання розподілу ресурсів між державами в рамках міжнародних відносин. При цьому контроль за державною територією передбачає здійснення особливого правового режиму.

      Вся работа доступна по Ссылке