Цивілізаційні виміри формування глобальної регіоналізації

     

      Виходячи з даного визначення під процесом глобалізації розуміється функціонування міжсередовищного інформаційного простору − свого роду інфраструктури міжрегіональних інформаційних обмінів. Ймовірно, осмислення цього феномену дозволить краще орієнтуватися в періоді радикальної трансформації уявлень про світоустрій, коли інтернаціоналізація світової економіки, що виявилась у 1970-ті роки, викликала кілька далекосяжних наслідків:

      формування транснаціональних корпорацій спричинило за собою неконтрольоване нагромадження транснаціонального короткострокового капіталу, суперечливого за самою своєю природою. Задовольняючи ситуативні потреби капіталістичної світ-економіки, цей капітал, через свій спекулятивний характер, здатен збільшувати амплітуду кон'юнктурних коливань, спричиняючи національні, регіональні та глобальні фінансові кризи і, як наслідок − здійснюючи колосальний тиск на політичні системи держав;

      існуючі уявлення про глобалізацію ґрунтуються на ринкових інструментах управління суспільними процесами, до чого багато країн практично не готові, бо в них ще не склалися природні передумови для скорочення функцій держави. У тих країнах, де децентралізація систем управління має місце, вона відбувається під впливом міжнародних фінансових інституцій, що, у свою чергу, нашаровує привнесені глобалізацією суперечності на попередні невирішені проблеми;

      процес глобалізації спричинив посилення міграційної політики Заходу, тобто цілеспрямованої цивілізаційної селекції, яка тільки прискорила процес наростання суперечностей між світовим центром і периферією, бо в переважній більшості країн, що розвиваються, темпи демографічної динаміки перевершують показники економічного зростання. Наприклад, серйозні проблеми у відносинах центру й периферії зумовлює зміна адресатів одержання капіталів: якщо напередодні Першої світової війни 67% світових інвестицій направлялися у слаборозвинуті країни, то у 1990-ті роки це співвідношення кардинально змінилося: майже 75% інвестицій − це внутрішні капіталовкладення країн розвинутих демократій. Власне, після закінчення Другої світової війни в міжнародних відносинах практично синхронно відбулися такі два процеси: 1) за рахунок перехресних інвестицій, взаємообміну технологіями, упровадження організаційних інновацій почався процес конвергенції країн розвинутих демократій за економічними, соціальними і, як наслідок − політичними параметрами;

      2) розпад колоніальних імперій, свідомий вибір на користь модернізації, поширення адаптивних методів управління суспільними процесами різко прискорили процес нівелювання місця й ролі національних держав у міжсередовищному інформаційному просторі і стали каталізаторами процесу глобалізації.

      Серйозним імпульсом глобалізації послужило й удосконалення телекомунікацій: контакти між соціумами окремих регіонів не тільки істотно зросли, але і стали доступнішими для більшої частини населення. Сьогодні цей процес тільки набирає сили, охоплюючи більше 60 держав, що утворили ЄС, НАФТА, АТЕС, АСЕАН, на які тільки у 2000 р. припадало приблизно три чверті світового ВВП і світової торгівлі.

      Очевидно, що процес глобалізації залучає все нових учасників і охоплює практично всі сфери життєдіяльності цивілізації, але одночасно зміцнюються сили, які протидіють, а принцип Ле Шательє-Брауна працює на всіх рівнях, включаючи соціальний, організації речовини всесвіту − цього процесу у його нинішній формі. Відмова від підпорядкування економіки політичним засадам, вибір на користь змагальної моделі економіки, визнання капіталістичної моделі як оптимального (на даному історичному етапі) соціально-економічного формату зробили світ більш однорідним, ніж будь-коли раніше. Таким чином, ідея «кінця історії» і споріднені з нею теорії відбили новий емоційно-психологічний стан не тільки систем управління держав, а й широких верств населення в багатьох країнах. Як і в кінці 1950-х років, стало здаватися, що відносна однотипність суспільного устрою може сприяти усуненню убогості та бідності, згладжуванню економічної нерівності у світовому господарстві за рахунок залучення у процес відтворення раніше незадіяних ресурсів. Однак уявлення про світ як про однорідний соціально-економічний простір, що рухається єдиною мотивацією й регулюється загальнолюдськими цінностями, виявилося явним спрощенням. Ймовірно, таке спрощенство було пов'язано з тим, що:

      по-перше, перехід до структурно й функціонально розвинутої системи політичного представництва в багатьох регіонах тільки починався, а підсумки експорту демократії в більшості випадків ще не набули визначеності та реального формату;

      по-друге, у країнах, що розвиваються, демократизація політичного життя тісно переплелася з відродженням споконвічних цивілізаційних цінностей, які виступають у ролі духовного фундаменту і ціннісних орієнтирів у невідомому, що несе численні небезпеки поліетноконфесійному суспільству. Непідготовленість усталеної традиційної культури і як персональної, так і масової свідомості до цінностей та інститутів західного типу спричинили неприйняття модернізації та глобалізації як таких. Із високою мірою ймовірності можна стверджувати, що сьогодні процес конвергенції (каталізувати колапсом соціалістичного табору) практично завершився й почався процес дивергенції: розвиток центру та периферії світової системи починає рух по траєкторіях, що не збігаються; по-третє, події другої половини 1990-х років свідчать, що сьогодні у світі впливові сили, які прагнуть зберегти однополюсні системи управління в міжнародних відносинах, тобто підмінити горизонтальні зв'язки принципами вертикальної підпорядкованості. Подібні бажання неминуче спричинять зіткнення різних груп економічних і, як наслідок − політичних інтересів як на регіональному, так і на глобальному рівнях. Отже, «оптимістичний» сценарій майбутнього світоустрою − «кінець історії», за Ф. Фукуямою, − не відображає його реальної перспективи.

      У даному контексті глобалізація постає як діалектичний і суперечливий процес, що формується й визначається різноспрямованими векторами-тенденціями. Нелінійність даного процесу породила зовні парадоксальне пояснення: на початку III тисячоліття глобалізація реалізує свої потенції через регіоналізацію, тобто через децентралізацію реальної влади світової системи управління й подальше підвищення життєздатності складових міжсередовищного інформаційного простору − територіальних утворень як економічних, так і політичних. У такому ракурсі проблему співвідношення глобалізація-регіоналізація осмислено у присвячених новому «глобальному парадоксу» роботах, які побачили світ у середині 1990-х років.

      Ймовірно, геополітична сутність «глобального парадоксу» полягає в суперечності, що постійно виникає та континуально безперервно відтворюється, між двома фундаментальними основами світоустрою: принципом політичного суверенітету та принципом універсалізації людського існування, які логічно випливають з інтернаціоналізації глобальних процесів.

      Вся работа доступна по Ссылке