Умови формування парадигми регіональної стабільності

     

      Своєрідним компромісом між регіоналізацією та глобалізацією можна вважати спроби втілити в життя модель субрегіонального співробітництва, що можна розглядати як результат спільних зусиль держав, міждержавних корпоративних коаліцій і «транснаціонального регіонобудівництва». Відповідно до регламенту NUTS субрегіон розглядається як одиниця наддержавного регіонального утворення, що має власні специфічні риси й особливості. Саме до такої моделі субрегіонального співробітництва доцільно віднести створення системи колективних відносин для захисту спільних економічних інтересів у форматі ГУАМ, хоча інституалізацію ГУАМ можна розглядати і як наслідок спроби збалансувати вплив домінуючої в регіоні держави. За цих умов важливим фактором субрегіональної стабільності залишається така структура міждержавного співробітництва, як СНД. Саме механізми Співдружності Незалежних Держав значною мірою відповідають функціональним характеру платформи корпоративної стабільності й безпеки на пострадянському просторі.

      Сучасні форми субрегіонального співробітництва − «Північний вимір», ОЧЕС − експериментальні в тому сенсі, що склад їх учасників свідчить про бажання подолати лінії розбіжності між Сходом і Заходом. Вони здійснюють спробу налагодити «горизонтальну» співпрацю між країнами-членами НАТО, ЄС, кандидатами в цей блок, нейтральними державами та колишніми республіками СРСР. Західноєвропейські експерти, як правило, розглядають нові моделі субрегіонального співробітництва як засіб знайти оптимальний «поділ праці» у Старому Світі. Вони пропонують таку інтеграцію: з одного боку, як додаток до розширення НАТО і ЄС;

      з іншого − як компроміс при обговоренні перспектив розширення євроатлантичних структур на Схід.

      У цьому питанні доводиться зіткнутися, як мінімум, із трьома проблемами:

      1. Ідея регіонобудівництва як у форматі ГУАМ, так і у форматі Організації чорноморського економічного співробітництва передбачає формування нової ідентичності, заснованої на уявленні про природний характер зв'язків між складовими частинами нових регіонів. Якщо Україна зробила вибір на користь європейської ідентичності, то подібне поки що дуже сумнівне щодо Білорусі і більш ніж сумнівне щодо Узбекистану, Вірменії та Азербайджану. До того ж, наприклад, на думку В. Тишкова: «Ідентичність − це не тільки постійно змінне уявлення про те, чим є група, це завжди боротьба за контроль за цим уявленням, за те, що складає головні риси і цінності групи. Боротьба не тільки політична. Вона йде і у сфері науки і релігії, у сфері мовних відносин, символіки, історичних і територіальних уявлень », тому перспективи виникнення «чорноморсько-балтійської ідентичності» видаються досить проблематичними» [89].

      2. Субрегіоналізація кидає виклик подальшому розвитку україно-російських відносин, бо система «багаторівневих політичних лояльностей», що виникає, піддасть випробуванню відносини стратегічного партнерства на міцність. Саме тому на порядку денному «регіонобудівництва» з'являються нові завдання, зокрема, щодо формування в рамках, більш широких, ніж Співдружність Незалежних Держав, механізмів регіональної стабільності, спрямованих на створення сприятливих умов для співпраці не тільки окремих держав-учасниць СНД, а й регіональних угруповань, зокрема, таких як ОЧЕС і ГУАМ.

      3. Фіксація ОЧЕС і ГУАМ як міжнародних організацій передбачає чітке визначення місця цих структур у регіональному геополітичному вимірі.

      Окремі західні дослідники відносять Україну до країни, яка в цивілізаційному вимірі є «розколотою», що відповідним чином позначається і на відносинах України як із європейськими країнами, так і з європейськими інтеграційними об'єднаннями НАТО та ЄС. Наприклад, спираючись на опитування українських експертів, західні дослідники відзначають, що з підписанням у 1997 р. Договору про особливе партнерство з НАТО «Україна знайшла оптимальну модель відносин із НАТО, яка враховує як внутрішню ситуацію в Україні, так і умови навколишнього середовища». У частині, що стосується відносин із ЄС, вони особливо наголошують, що «у той час як зовнішньополітичне суспільство звинувачує ЄС у відсутності прогресу України щодо інтеграції, офіційні особи, які відповідають за економічні питання, більше схиляються до того, що проблема існує, у чому, у самій Україні». Очевидно, що в даному випадку в першу чергу маються на увазі саме політико-економічні аспекти проблеми, хоча, ймовірно, вони базуються на більш концептуальних засадах європейської ідентичності та європейських цінностей. Адже ті ж самі дослідники відзначають, що, незважаючи на те, що і Росія, і Україна «обрали європейську ідентичність, але в жодній із країн ця ідентичність не зафіксована остаточно» [89].

      Надзвичайно важливою і водночас недостатньо вивченою проблемою можна вважати розвиток європейської парадигми української геополітики в контексті участі України в інтеграційних проектах іншого регіону − регіону нових незалежних держав (ННД). Адже основний зміст сучасної вітчизняної суспільної трансформації полягає саме в «європеїзації» Україна − у її орієнтації на європейську цивілізацію, включаючи ментальний компонент:

      утвердження європейських соціально-політичних цінностей;

      забезпечення всебічного співробітництва з європейськими країнами у політичній, економічній та гуманітарній сферах;

      входження у європейські міжнародні політичні інститути.

      Зрозуміло, що цей політичний курс не може заважати розвитку традиційних зв'язків із країнами СНД і, перш за все, із Росією, адже визначення геополітичних інтересів України потребує врахування складної системи інтересів різних країн, розподілу сил − політичних, економічних і духовних − у кожному регіоні світу . Особливо це стосується найближчих сусідів України, що прагнуть знайти власні інтереси в Україні або самі становлять для неї певний інтерес.

      З урахуванням ризиків участі України в неузгоджених між собою інтеграційних процесах, необхідним є здійснення виваженої зовнішньої політики держави, спрямованої, перш за все, на запобігання нанесенню шкоди національній безпеці і збереження пріоритетів євроінтеграційної політики держави. У пострадянському просторі й колишніх соціалістичних країн Європи став розвиватися процес формування нових політичних регіонів, процес «регіонобудівництва», який фактично завершується з останніми розширеннями НАТО та ЄС [89].

      Суверенні держави, що виникли на пострадянському просторі, за винятком республік Прибалтики, стикаються з необхідністю пошуку своєї «транснаціональної ідентичності», тобто з необхідністю включення в певний регіон, у систему його взаємозв'язків або у процес формування нового міжнародно-політичного регіону. При цьому практично жоден регіон, що межує з «полем дії» ННД, не може, з об'єктивних причин (найчастіше, незважаючи на суб'єктивні бажання) абсорбувати якусь із держав-учасниць СНД, принаймні на умовах маргіналізованої − рівня «спеціального» або «особливого» партнерства, що не дотягує навіть до базового рівня асоційованого членства або ЗВТ − рівня участі та впливу нового елементу системи [89].

      Вся работа доступна по Ссылке