Методологічні підходи до формування інтеграційної стратегії України
Інтернаціоналізація господарського життя в сучасних умовах стала провідним фактором розвитку світового господарства, а одна з основних тенденцій інтернаціоналізації виявляється у свого роду ренесанс корпоративізму. Корпоративізм як феномен особливого об'єднання зусиль для досягнення сукупного результату − інтересу, знову реально утверджує себе в якості ідеології, традиції, основи розробки сучасних соціальних технологій, фундаменту формування нового світового економічного порядку, а ідеї корпоративізму охоплюють усі сфери суспільного життя і виявляються в різних формах, а саме:
регіональної інтеграції;
політичних союзів;
соціального партнерства;
зміцнення корпоративних засад в економіці.
Вияви корпоративізму знаходять своє вираження і в зовнішньополітичній сфері: успішне функціонування НАТО та Європейського Союзу, які у своїй діяльності все більше керуються жорсткими корпоративними принципами. Ймовірно, у цьому й полягає одна з їх переваг перед ООН, ОБСЄ та іншими міжнародними організаціями, заснованими на «дискусійних» або «консенсусних» засадах. Однак світовим політичним «бомондом» накладено своєрідне табу на корпоративізм − про нього не прийнято говорити на конференціях та засіданнях МВФ, МБРР, спільному обговоренню з постсоціалістичними країнами не підлягають ті ноу-хау, які сьогодні є основою сучасних технологій економічного і соціального управління. Аналогічна ситуація склалася в свій час і у СРСР навколо терміна «геополітика», через активне використання його доктрин фашистським режимом. У такому зіставленні криється і серйозний взаємозв'язок: і корпоративізм, і геополітика ґрунтуються на пріоритетності колективістського початку, що лежить в основі організації суспільної діяльності й функціонування її інститутів в одному випадку, і принципів формування зовнішньополітичної стратегії − в іншому.
Однак розвиток подій у 1990-ті роки на пострадянському просторі підтвердив актуальність геополітичних ідей: геополітичний простір продовжує зберігати своє значення, незважаючи на досягнення науково-технічної та інформаційної революцій. Особливо активно геополітичні фактори діють на периферії постіндустріальної цивілізації, у результаті чого, наприклад політика України, що знаходиться в цій зоні, відрізняється значною суперечністю. Країна активно будує національну державу в умовах світової тенденції посилення наднаціональних органів регулювання в контексті глобалізації світової економіки. Суперечність, що відбувається у світі, призводить до того, що і для України характерна істотна суперечність між офіційною зовнішньополітичною орієнтацією-риторикою − західноєвропейський вектор − і стратегічними інтеграційними інтересами − насамперед, щодо країн СНД, у результаті чого процеси інкорпорації починають домінувати над інтеграційними процесами.
Демілітаризація пострадянського господарського комплексу і невдача з його конверсією призвели до демонтажу одного з найбільш прогресивних за технологічним рівнем військово-промислового комплексу, чим була підірвана можливість реконструкції та підвищення конкурентоспроможності промисловості незалежної України. У цілому, якщо на початку 1990 р. Україна входила у другий світовій ешелон за рівнем розвитку, то з 1996 р. перемістилася на порядок нижче. Відповідно, спроби вирішення внутрішніх проблем, ігноруючи вплив зовнішніх факторів, приречені на невдачу, тому пошуки нової української національної ідеї мають іти паралельно з пошуком активної стратегії інтеграції країни у світовий економічний і інформаційний простір з урахуванням геополітичних і геоекономічних факторів розвитку.
Наочним прикладом тенденційно-спонтанної зовнішньоекономічної стратегії стала спроба керівництва Україні в 1992-1994 рр. реалізувати прагнення по миттєвої переорієнтації української економіки на західні стандарти і ринки. Було прийнято вважати, що Україна зможе купувати у країнах розвинутих демократій найсучасніше обладнання і технології, а у країнах Близького і Середнього Сходу − нафту і газовий конденсат і, таким чином, позбутися від російської залежності. На цих ринках продукція української промисловості та сільського господарства в даний час неконкурентоспроможна, тому що:
надмірні витрати виробництва;
низька якість продукції;
екологічна забрудненість;
різні поєднання або вся сукупність перерахованих факторів.
Водночас лінія на розрив або згортання торговельно-економічних зв'язків із Росією та іншими країнами СНД призвела до втрати багатьох традиційних ринків збуту і, як наслідок − до дефіциту коштів для оплати імпорту і насамперед − енергоносіїв, будівельного лісу і бавовни. А причини проведення настільки непродуманої зовнішньоекономічної політики України полягають не тільки у прагненні позбутися імперської залежності, а й у чи не повній відсутності відповідної теоретичної та прикладної баз знань державної системи управління.
Відомо, що стратегічні напрями зовнішньоекономічної політики в Радянському Союзі були пов'язані головним чином із забезпеченням теоретичних основ співробітництва із країнами Східної Європи. Однак неідеологізація, справді геоекономічні вишукування, спрямовані на пошук і залучення кредитних та інвестиційних ресурсів особливо у зовнішній сфері, розвивалися дуже повільно − позначався значний вплив геополітичних категорій, які є найнебезпечнішим пережитком, підтвердженням негативного впливу зовнішньополітичних установок на зовнішньоекономічну стратегію.
Однак і сьогодні є підстави вважати, що на пошуки нової геоекономічної стратегії Україна, як і раніше, чинять сильний ідеологічний вплив геополітичні уподобання, а часом і надмірне захоплення національною ідеєю. Ймовірно, головна функція української держави на даному етапі має зводитися до забезпечення неминущого характеру й непорушності ідеології економічних реформ і вироблення чіткої геоекономічної стратегії. При цьому необхідно враховувати, що навіть абсолютна лібералізація − повна відкритість національної економіки − при низькій конкурентоспроможності та відсутності чіткої геоекономічної стратегії держави призведуть до втрати порівняльних переваг, що залишилися.
