Правова природа, поняття, види та функції небанківських фінансових установ як об’єктів адміністративно-правового регулювання

     

      Трансформаційні процеси, які відбуваються в українській економіці, супроводжуються зміною характеру фінансових відносин, які, в умовах рівноправного існування різних форм власності, виникнення і функціонування системи НБФУ, все більше втрачають командно-адміністративні риси і перетворюються у ринкові. Особливо це стосується функціонування такої складової фінансової системи країни, як фінансовий ринок, де постійно відбуваються процеси акумуляції, розподілу і перерозподілу фінансових ресурсів серед різних галузей економіки [30, С. 13].

      НБФУ як і банки виступають фінансовими посередниками (financial intermediary) між кредиторами і позичальниками, між інвесторами і реципієнтами, самі виступають інвесторами, ефективно переміщуючи фінансові ресурси від одних суб’єктів цих відносин до інших.

      З метою розкриття їх правової сутності як об’єктів адміністративно-правового регулювання, визначення їх основних видів і функцій, з’ясуємо спочатку зміст поняття “фінансовий посередник”.

      Національне законодавство категорію “фінансовий посередник” уперше застосовує у Постанові Кабінету Міністрів України № 140 від 30 січня 1996 року “Про заходи щодо розвитку фондового ринку та вдосконалення його державного регулювання”, але чіткого визначення цієї категорії названий нормативно-правовий акт не містить.

      Оксфордський тлумачний словник “Фінанси” під терміном “фінансовий посередник” визначає банк, будівничу організацію, фінансову, страхову або інвестиційну компанію, які кошти, отримані від кредиторів,в свою чергу, надають їх у вигляді кредитів позичальникам [31, С. 156].

      Фінансово-інвестиційний словник англійського видавництва фінансовими посередниками називає фінансові установи, які полегшують процес переміщення коштів між тими суб’єктами, хто має їх надлишок до тих, хто відчуває в них нестачу, таким чином, перерозподіляючи накопичення [32, С. 164].

      Англійська енциклопедія фінансового менеджменту визначає фінансового посередника як спеціалізовану фінансову фірму, що полегшує передачу коштів від тих, хто їх заощаджує, тим, хто в них має потребу [33, С. 70].

      Сучасний український вчений, доктор економічних наук, професор М.І Савлук фінансовими посередниками називає самостійних і рівноправних суб’єктів грошового ринку, які у секторі непрямого фінансування формують власні зобов’язання та вимоги і на цій підставі емітують власні фінансові інструменти, які стають об’єктом торгівлі на грошовому ринку. Їх діяльність з акумуляції вільного грошового капіталу та розміщення його серед позичальників вчений називає фінансовим посередництвом [34, С. 438-439]. Інший дослідник фінансових посередників В.В. Корнєєв, наголошуючи на спеціалізації фінансових посередників, стверджує, що фінансові посередники – це “спеціалізовані професійні оператори ринку, інвестиційно-кредитні установи, що перерозподіляють ресурси між постачальниками і споживачами фінансового капіталу, між інвесторами/кредиторами та реципієнтами коштів на основі дії принципу зв’язку в динаміці руху активів” [35, С. 37].

      Російське законодавство до фінансових посередників відносить кредитні організації. Так, частина 1 статті 1 Федерального закону Російської Федерації “О банках и банковской деятельности” визначає кредитну організацію – як юридичну особу, що для отримання прибутку як основної мети своєї діяльності на підставі спеціального дозволу (ліцензії) Центрального банку Російської Федерації (Банку Росії) має право здійснювати банківські операції, передбачені даним Федеральним законом. Кредитна організація утворюється на основі будь-якої форми власності як господарське товариство [36, С. 101-102].

      Українське національне законодавство під загальною назвою “фінансові установи” об’єднує банки і НБФУ, оскільки напрямок діяльності і банків і НБФУ – надання фінансових послуг. Так, відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, фінансова установа – юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом [37]. Названа стаття до фінансових установ відносить банки та інші небанківські фінансові установи - кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.

      Виходячи з норм Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, об’єднуючим фактором діяльності усіх ФУ є надання ними фінансових послуг, які Закон у п. 5 цієї статті визначає як операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

      Своєрідним ключем до розкриття категорії “фінансова послуга” є розкриття сутності послуги взагалі. Основи теорії послуг були закладені ще в класичній економічній теорії. Так, А. Сміт відносив до послуг блага, які не відчутні на дотик, “не мають природної субстанції”. К. Маркс визначав послугу як “специфічну корисність, корисність у формі діяльності”. Представники теорії невиробничої сфери визначали послугу як форму труда, або діяльності в невиробничій сфері. З розповсюдженням маркетингу як науки стало відомим визначення “послуги”, запропоноване відомим фахівцем Ф. Котлером: “послуга – це захід або вигода, яку одна сторона може запропонувати іншій, до якої, в основному, не доторкнешся і не оволодієш чим-небудь” [38, С. 16-18].

      У підручнику з маркетингу Ф. Котлер і Г. Армстронг виділяють чотири ознаки послуг:

     невідчутність, неподільність, мінливість та недовговічність [39, С. 264-265]. Розкриваючи названі ознаки американські вчені зазначають, що невідчутність послуги означає, що її не можна продемонструвати, до покупки послугу неможливо побачити, спробувати на смак, торкнутися її, почути або понюхати. Свої висновки щодо якості послуги покупці послуги роблять на підставі способу надання послуги, яку вони можуть бачити. Мета виробника або постачальника – за будь-яку ціну підвищити рівень для покупця. На відміну від товарів, послуги спочатку продають і лише потім виробляють, причому це відбувається майже одночасно.

      Ознака неподільності послуг означає, що послуги неможливо відокремити від їхнього джерела, незалежно від того, надається ця послуга людиною або машиною.

      Мінливість послуги пов’язана з участю людей у виробництві і її наданні, тобто існує ризик мінливої якості послуги, яка залежить від того, хто, коли, де й як її надає. Як така, якість послуги дуже важко піддається контролю.

      Недовговічність послуги означає, що послугу неможливо зберігати для наступного продажу або використання. Недовговічність послуги не є проблемою, якщо попит на неї доволі стійкий. Однак, якщо попит схильний до різноманітних коливань, організації сфери послуг приймають заходи для усунення невідповідності між попитом і пропозицією. Виходячи з вищезазначеного, поняття “послуга” доповнювалося і уточнювалося в залежності від рівня розвитку суспільства і економіки.

      Послуга є такою лише тоді, коли вона саме у формі діяльності (а не предметності) вступає у суспільний обмін, а, з іншої сторони, відношення суспільного обміну виступають як послуга лише у тому випадку, коли його безпосереднім об’єктом є не уособлений вид процесу труда продукт - річ, а безпосередньо сам корисний процес труда [38, С. 23].

      Сучасний економічний словник-довідник за науковою редакцією Г.І. Башнянина і В.С. Іфтемічука дає визначення послуги як “особливе споживче благо з корисним ефектом, що задовольняє потреби людини, колективу або суспільства. Особливістю послуги як товару, порівняно із звичайним товаром – матеріальним благом, є те, що вона корисна не як матеріальна річ, а як діяльність” [40, С. 423].

      Тому необхідно виокремити наступні основні ознаки будь-якої послуги:

      ¬- послуга - це благо або вигода, які не мають матеріального характеру;

      - послуга – це вчинок, що дає користь, допомогу іншому;

      - надання послуги - це корисна дія або діяльність, яка задовольняє потреби людини, колективу або суспільства;

      - послуга - це корисна дія або діяльність, яка не пов’язана з виробництвом;

      - послугу неможливо відокремити від суб’єкта, який її надає (про цю особливість послуги свідчить ст. 902 Цивільного кодексу України, в якій зазначається, що виконавець повинен надати послугу особисто. У випадках, встановлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору);

      - якість послуг може мінятися і залежить від суб’єкта, який її надає;

      - послуга - це відношення суспільного обміну праці, об’єктом якого виступає процес корисної діяльності;

      - оскільки надання послуг це суспільний обмін працею, то будь-яка послуга, як правило, носить відплатний характер [41, С. 55-56].

      Цивільний кодекс України, стаття 177 відносить послуги до об’єктів цивільних прав, тобто, з приводу надання послуг виникають права та обов’язки суб’єктів цивільних правовідносин.

      Вся работа доступна по Ссылке