Сутність та структура адміністративно-правового статусу політичних партій

     

      Суспільство – це складна соціальна система, в межах якої діє велика кількість суб’єктів та їх об’єднань. Взаємодія цих суб’єктів реалізується через систему складних взаємозв’язків та відносин. Залежно від сфери суспільного життя, у якій складаються зазначені відносини, вони можуть бути досить різноманітними: політичними, ідеологічними, культурними, економічними, тощо. Як зазначає М. Матузов, усі види і форми відносин, що виникають і функціонують у суспільстві між індивідами та їх об’єднаннями, є (на відміну від взаємозв’язків у природі) суспільними або соціальними [159, c. 280].

      З метою впорядкування соціальних відносин у суспільстві діють різні види соціальних норм: правові, норми моралі, звичаєві, релігійні, корпоративні тощо. Соціальна (суспільна) норма являє собою правило поведінки, що визнається у певному суспільстві як зразок.

      Кожен суб’єкт у системі суспільних відносин має певне становище, тобто статус. Термін «статус» походить від латинського status і означає «стан, становище, позиція у будь-якій структурі, системі» [165, с. 426; 148, с. 342]. Статус слід розглядати як якісну характеристику субєкта, що свідчить про наявність у його володаря певних можливостей, прав, привілеїв та обовязків. Залежно від сфери діяльності суб’єкта та від того, якими нормами визначається його становище у певній ієрархічній системі, статус суб’єкт може бути правовим, професійним, соціально-побутовим, культурним тощо.

      Як зазначалося вище, існує декілька регуляторів суспільних відносин (звичаї, мораль тощо), серед яких особливу роль відіграє право. Варто погодитися з С. Алексєєвим, який зауважує, що право в умовах цивілізації є нормативно-ціннісним регулятором [11, с. 359]. Тому держава для впорядкування суспільних відносин використовує саме право, зокрема, адміністративне, як найбільш універсальний, високоефективний і доцільний соціальний регулятор [10, c. 99].

      Право – дуже складне, багатогранне та багатоаспектне явище, у зв’язку з чим у науці досі немає єдиної думки з приводу поняття права, його сутності та призначення. Існує декілька різних концепцій праворозуміння, наприклад позитивістська, природна, психологічна тощо. Так, В. Лазарева визначає право як сукупність визнаних у даному суспільстві і забезпечених офіційним захистом нормативів рівності і справедливості, що регулюють боротьбу і узгодження незалежних думок в їх взаємовідносинах один з одним [95, c. 19]; О. Ф. Скакун під правом розуміє систему норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу, аж до примусу [142, c. 216]; В. Копєйчиков визначає право як свободу та обґрунтованість поведінки людей, що задекларована державою відповідно до чинних нормативно-правових актів та інших джерел права [114, c. 110]. На нашу думку, необхідно погодитися з Є. Трубецьким, який зазначає, що у якому б розумінні ми не застосовували слово «право», ми завжди маємо на увазі щось таке, проти чого не варто посягати, що не потрібно порушувати; з цим словом у нашому розумі завжди пов’язана та чи інша поведінка, припис будь-яких позитивних дій або утримання від дій [166, c. 11].

      Отже, виходячи з вищевикладеного, у суворо юридичному значенні право – це система загальнообов’язкових норм, виражених у законах та інших джерелах, що визнаються державою [98, c. 26], які є критерієм визначення правомірності чи неправомірності поведінки учасників суспільних відносин та охороняються силою державного впливу. Здійснюючи регулятивний вплив на певні суспільні відносини, право надає їм юридичної (правової) форми, яка характеризується наявністю стійких зв’язків між правовими елементами, а також між правом та неправовими соціальними явищами, що з огляду на їх важливість для суспільства потребують правової регламентації з боку держави. Тобто в площині юридичної форми суспільні відносини отримують правову регламентацію, а суб’єкти цих відносин набувають відповідного правового статусу. Як зазначалося вище, статус учасників у суспільних відносинах регламентується певними соціальними нормами, не є виключенням і правовий статус суб’єкта, який визначається нормами права.

      Норма права – це різновид соціальної норми, загальнообов’язкове, формально визначене правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване державою як регулятор суспільних відносин, що офіційно закріплює міру свободи і справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу [142, c. 275]. А. Піголкін зазначає, що норма права являє собою вихідний елемент, первинну «клітину» права. Вона виражає волю соціальних сил, що знаходяться у влади, затверджується або санкціонується державою, формується у нормативних актах або інших джерелах права, є обов’язковою для виконання, охороняється від порушень силою державного примусу [94, c. 152].

      Залежно від того, нормами якої галузі права визначається статус суб’єкта, він може бути конституційно-правовим, цивільно-правовим, міжнародно-правовим, тощо. Зокрема, адміністративно-правовий статус суб’єктів права, який є предметом дослідження даної роботи, визначається адміністративно-правовими нормами, які відрізняються від норм інших галузей права тим, що предметом їх регулювання є суспільні відносини, які складаються у сфері управлінської, виконавчої діяльності держави [72, c. 43]. Отже, нормами адміністративного права є встановлені або санкціоновані державою правила, що регулюють відносини у сфері діяльності виконавчої влади, реалізація яких при невиконанні забезпечується державним примусом [18, c. 10 11]. Вони визначають межі належної, допустимої та рекомендованої поведінки людей, діяльності органів виконавчої влади, їх посадових осіб, а також підприємств, установ, організацій та трудових колективів у сфері виконавчої влади. Норми адміністративного права встановлюють правовий режим взаємовідносин суб’єктів державного управління та місцевого самоврядування, порядок здійснення організаційно-управлінської діяльності, визначають права і обов’язки громадян у сфері виконавчої влади та гарантії їх реалізації [4, c. 34].

      Вся работа доступна по Ссылке