Адміністративна нормотворчість як спосіб забезпечення реалізації адміністративно-правового статусу політичних партій

     

      Сучасне суспільство – досить динамічне явище, яке перебуває у постійному русі, що виявляється у появі нових видів соціальних зв’язків та відносин, а також у зміні форм уже існуючих. Обов’язок держави полягає у створенні та гарантуванні усіх необхідних умов для нормальної реалізації учасниками суспільних відносин, серед яких і політичні партії, своїх прав, свобод та законних інтересів, а також забезпеченні ефективності та захисту найбільш важливих соціальних процесів.

      Забезпечення державними органами адміністративно-правового статусу політичних партій відбувається під час здійснення ними своїх владних повноважень, що реалізуються у різних організаційно-правових формах їх специфічної діяльності, наприклад, контрольно-наглядовій, відправлення правосуддя, розпорядчій діяльності, нормотворчості, тощо. Особливе місце посідає саме нормотворчість, адже лише цей вид державної діяльності пов’язаний зі створенням норм права, завдяки яким найбільш важливі та вагомі соціальні відносини переводяться у русло державно-правового регулювання. Так, Ю. Сисоєв зауважує, якщо однією з найважливіших сторін життя права є реалізація правових норм, то встановлення правових норм шляхом видання нормативних правових актів, спрямованих на досягнення вказаних у них цілей, є не менш важливою стороною, що передує першій [156, c. 3].

      Зазначимо, що правосуддя, як особливий і самостійний вид державної діяльності, полягає у здійсненні юрисдикційної функції і не має нормотворчого характеру, оскільки в Україні судовий прецедент не визнається джерелом права. На відміну від, наприклад, Великої Британії, Сполучених Штатів Америки, Австралії тощо, де судовий прецедент є джерелом права. Судовий прецедент – це рішення суду, що прийняте в конкретній юридичній справі і має загальнообов’язкове юридичне значення для всіх судів цієї ланки та нижчої інстанції при вирішенні аналогічних справ. Тобто таке рішення являє собою акт нормотворчості, що має використовуватися у подальшій судовій практиці як зразок.

      Проблематиці нормотворчості, зокрема адміністративної її призначенню, особливостям, структурі, процесу тощо, завжди приділялась велика увага як правовій теорії, так і на практиці. Так, до науковців, які активно розробляли це питання, належать: С. Алексєєв, О. Андрійко, М. Баймуратов, Л. Біла, В. Колпаков, А. Колодій, В. Копєйчиков, Є. Курінний, С. Лисенков, В. Марчук, Н. Нижник, В. Опришко, В. Пастухов, П. Рабінович, В. Рижов, О. Скакун, Ю. Тихомиров тощо.

      Отже, для того щоб зрозуміти, яким же чином нормотворча діяльність може впливати на адміністративно-правовий статус політичних партій, необхідно з’ясувати, що собою являє нормотворчість.

      У юридичній літературі та на практиці частіше застосовується «правотворчість» замість «нормотворчість», через що відбувається їх ототожнення. Проте, є й така точка зору, відповідно до якої нормотворчість – це вид правотворчої діяльності, пов’язаної зі створенням підзаконних нормативно-правових актів. Так, А. Рибалкін пропонує термін «правотворчість» застосовувати як родове поняття, охоплюючи ним такі два різновиди створення норм права, як законотворчість – створення правових норм, що дістають закріплення в актах вищої юридичної сили¬ – законах, та нормотворчість – діяльність з прийняття правових норм на основі та на виконання законів [135, c. 13].

      На наш погляд, така позиція виглядає не дуже переконливою, адже категорія законотворчості поглинається нормотворчістю. Тобто результатом нормотворчої діяльності є всі існуючі нормативно-правові акти, які приймаються державними органами, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями, в межах комерційних підприємств (корпоративні) тощо. Тоді як законотворчість – це здійснювана у суворо встановленому порядку діяльність законодавчих органів державної влади і громадян (при проведенні референдуму) з підготовки та прийняття законів [106, c. 16]. Як справедливо зазначає В. Кудрявцев, правотворчість – це соціальна, державна і громадська діяльність, у результаті якої утворюється, підтримується і розвивається система законодавчих актів та інших правових норм. Частиною правотворчості є власне законодавча діяльність (законотворчість) [77, c. 37].

      Отже, вважаємо, що терміни «нормотворчість» та «правотворчість» мають синонімічний характер. Нормотворчість у правовій сфері – це в принципі і головним чином державна діяльність, яка завершує процес формування права, що означає зведення державної волі в закон [95, c. 98].

      С. Алексєєв зазначає, що правотворчість – головний канал впливу державної влади на соціальне життя через механізм правового регулювання і, у зв’язку з цим, головний канал надання нормам юридичної сили, значення критерію правомірності поведінки [10, c. 307]. В. Корельський характеризує правотворчість як специфічну, що вимагає особливих знань і умінь, інтелектуальну діяльність, пов’язану зі створенням або зміною існуючих у державі правових норм [160, c. 298].

      В. Копєйчиков інтерпретує поняття правотворчості як форму владної діяльності держави, спрямованої на утворення нормативно-правових актів, за допомогою яких у чинну юридичну систему запроваджуються, змінюються чи скасовуються правові норми [49, c. 162].

      Вся работа доступна по Ссылке