Адміністративно-процедурне забезпечення реалізації адміністративно-правового статусу політичних партій

     

      Одним із важливих моментів, що гарантують надійну роботу механізму забезпечення реалізації адміністративно-правового статусу політичних партій, є наявність чіткої адміністративної процедури його реалізації. Так, Концепцією адміністративної реформи в Україні передбачено необхідність суттєво покращити законодавче регулювання механізму позасудового захисту прав і свобод громадян, які порушуються органами виконавчої влади та їх посадовими особами [71].

      Як предмет наукових пошуків адміністративна процедура виступала в дослідних роботах В. Авер’янова, Д. Бахраха, Ю. Битяка, І. Голосніченка, А. Комзюка, Р. Мельника, В. Перепелюка, Д. Приймаченка, В. Сорокіна, Ю. Старилова, М. Тищенка та багатьох інших. Правники аналізували поняття та зміст адміністративної процедури, її співвідношення з адміністративним процесом та провадженням, вивчали особливості адміністративної процедури в діяльності органів прокуратури, внутрішніх справ, розглядали її як гарантію прав людини і громадянина тощо. Проте як один із факторів, що є запорукою та гарантією реалізації політичними партіями свого адміністративно-правового статусу, адміністративна процедура не вивчалася, що обумовлює актуальність даного дослідження.

      Для того щоб зрозуміти, яким же власне чином вона гарантує та забезпечує здійснення політичними партіями своїх прав і свобод та виконання юридичних обов’язків, спочатку необхідно розібратися в тому, що ж являє собою адміністративна процедура. Термін «процедура» має іншомовне походження (фр. procedure, від лат. prосеdo) – «проходжу, просуваю» [145]. У тлумачних словниках процедура визначається як будь-яка тривала, послідовна справа, порядок, обряд [40, c. 526]; офіційно встановлений чи узвичаєний порядок здійснення, виконання або оформлення чого-небудь [23, c. 1179]; встановлена, прийнята послідовність дій для здійснення або оформлення якої-небудь справи [43, c. 543]; офіційний порядок дій, виконання, обговорення чого-небудь [96, c. 577].

      У загальному аспекті процедура визначається як певна сукупність дій чи операцій, за допомогою яких реалізується той чи інший процес або етап, стадія, що виражає зміст відповідної технології [31, c. 166].

      З наведених визначень зрозуміло, що головною властивістю процедури є чітко визначені послідовність, порядок чи спосіб дій, яких необхідно дотримуватися з метою досягнення певного якісного результату. Процедура – це явище, яке притаманне багатьом відносинам та процесам, що відбуваються у суспільстві. Адже навіть обряди та ритуали відбуваються за певною схемою, тобто мають відповідний порядок та послідовність дій, а отже, є процедурою. Враховуючи той факт, що у даній роботі мова йде про процедуру, яка відбувається у державному управлінні, тобто у сфері діяльності органів виконавчої влади, цілком зрозуміло, що вона має правовий характер – визначається нормами права та фіксується у відповідних нормативно-правових актах, а також спрямована на досягнення певного юридично значущого результату.

      Р. Алімов у своєму дисертаційному дослідженні визначає правову (юридичну) процедуру як систему правових відносин, що складаються у певній послідовності, спрямованих на досягнення правового результату, який може виражатися у формуванні юридичних норм, утворень або припиненні певних правовідносин (головних для процедури), запобігання правопорушенням, а також в інших правових наслідках. Правовідносини, що становлять процедуру, виступають як процедурні правовідносини [15, c. 19].

      Не можемо погодитися з такою точкою зору. Адже правовідносини – це суспільні відносини, що мають вольовий характер, складаються і діють між суб’єктами на підставі та в межах норм права, реалізуються через систему взаємних прав та обов’язків. Тобто правова процедура сама по собі не є правовідносинами чи їх складовим елементом, проте вона виконує важливу службову роль щодо них, а саме забезпечує нормальну реалізацію правовідносин шляхом їх регламентації та впорядкування. Правова процедура надає їм певного зовнішнього вигляду та відповідної спрямованості, які, на думку держави, є найбільш доцільними, ефективними та надійними для забезпечення прав, свобод і обов’язків людини, громадянина, суспільства та держави. Тобто процедура – це, фактично, одна із зовнішніх форм правовідносин. На підтвердження даної позиції наведемо визначення категорії «форми»:

      – внутрішній зв’язок та спосіб організації взаємодії елементів і процесів явища як між собою, так і з зовнішніми умовами [169, c. 482];

      – зовнішній вигляд, зовнішній обрис; будова, структура чого-небудь; система організації чого-небудь (наприклад, форма правління); встановлюваний зразок чого-небудь, шаблон [148, c. 394].

      У зв’язку з наведеним, вважаємо за необхідне погодитися з думкою І. Панова, який визначає юридичну процедуру як врегульований законодавством порядок здійснення юридичних дій, спрямованих на досягнення юридичного результату [100, c. 28].

      У такому контексті вважаємо також доволі вдалим визначення, запропоноване Р. Тихим, який під юридичною процедурою розуміє нормативну регламентацію здійснення правової діяльності, пов’язаної з реалізацією прав і обов’язків учасниками суспільних відносин, а також вирішенням юридичних справ і спорів [163, c. 23].

      Як свідчать наведені визначення, єдиного наукового погляду на поняття і сутність юридичної процедури взагалі та адміністративної зокрема не існує. Навколо цих питань досі точаться наукові дебати. Особливо жваві дискусії викликає питання співвідношення таких юридичних категорій, як «процедура» та «процес».

      Так, В. Камінська фактично ототожнювала поняття процедури та процесу, підкреслюючи, що в кожній галузі права поряд з матеріальними нормами є норми організаційного та процедурного характеру, які можна вважати процесуальними, необхідними для вирішення юридичної справи [52, c. 65].

      С. Алексєєв, розмірковуючи про право, зауважував, що не кожна врегульована правом процедура здійснення юридичних дій може називатися юридичним процесом, що історично склався, встановлений у законодавстві, на практиці і в науці [13, c. 122 123]. Тісний зв’язок між процесом та процедурою підкреслювали В. Тарасова, яка під процедурою розуміла форму правового регулювання діяльності відповідних органів, що за наявності певних причин може набрати форму процесу [157, c. 112 113], та Б. Лазарев, який говорить про юридичну процедуру як процесуальну форму, що визначає: стадії юридичного процесу, їх цілі, послідовність, конкретні дії на кожній стадії, підстави вчинення та взаємозв’язок цих дій, а також способи їх оформлення і фіксації [167, с. 5]. Д. М. Бахрах зазначає, що юридичний процес є одним із різновидів процедури, причому найбільш досконалим. Процедура владної державної діяльності стає її найбільш досконалою формою – юридичним процесом, коли вона регулюється загальними правилами, правовими нормами, і, що дуже важливо, регулюється повно, детально. Наявність окремих і навіть ряду процесуальних норм ще не перетворює офіційну процедуру в юридичний процес. Діалектичне перетворення кількості в якість відбувається тоді, коли виникає розгорнута регламентація владної діяльності системою процесуальних норм [18, c. 219].

      І. Голосніченко юридичну процедуру розглядає в межах процесу. Так, вчений зазначає, що адміністративний процес є врегульованим адміністративно-процесуальними нормами порядком здійснення суб’єктами адміністративного права виконавчої влади та вирішення індивідуальних адміністративних справ відповідними органами, їх посадовими особами, а також спорів, що виникають між органами виконавчої влади та іншими суб’єктами адміністративно-правових відносин [8, c. 48 49]. У межах даного процесу науковець виділяє два види державної діяльності:

      1) адміністративно-процедурну, яку пов’язує з діяльністю органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в разі виконання останніми делегованих державою виконавчих функцій;

      2) адміністративно-юрисдикційну, тобто процесуальну діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування, які діють на тих же засадах, що і в першому випадку, щодо вирішення адміністративно-правових

      спорів та реалізації адміністративної відповідальності за порушення норм матеріального адміністративного права [8, c. 49].

      Схожими на попередню позицію є погляди на адміністративний процес та процедуру Ю. Козлова, який говорить про адміністративний процес як про врегульовану адміністративно-правовими нормами діяльність виконавчих органів (посадових осіб) з розгляду і вирішення різного роду індивідуальних адміністративних справ, що виникають у сфері державного управління, в порядку реалізації завдань і функцій виконавчої влади [60, c. 99]. Автор зауважує також, що залежно від характеру індивідуальних справ адміністративний процес має різне вираження у практичній діяльності виконавчих органів. Адміністративне провадження – це нормативно врегульований порядок вчинення процесуальних дій, що забезпечує законний і обґрунтований розгляд і вирішення індивідуальних адміністративних справ [60 , c. 99]. У межах даного провадження, як і І. Голосніченко, Ю. Козлов виокремлює процедурне та юрисдикційне провадження. Отже, аналізуючи викладений матеріал, вважаємо, що поняття «процес» та «процедура» не є синонімічними. На нашу думку, юридична процедура – це свого роду категорія-інструментарій, яка забезпечує реалізацію (втілення у життя) і матеріально-правових, і процесуально-правових норм. З одного боку, в певному розумінні поняття процедури є ширшим, ніж поняття процесу, адже не кожна офіційна процедура становить процес (зокрема адміністративний). А з іншого – певні види процедур є складовими елементами юридичного процесу. Тому вважаємо, що процес та процедура є окремими юридичними категоріями, проте, їх тісна взаємодія є абсолютно необхідною умовою нормального існування правовідносин усіх видів та рівнів.

      Вся работа доступна по Ссылке