Правова природа конституційного права на судовий захист, його функціональне призначення

     

      У юридичній науці правова природа юридичної можливості звернення за судовим захистом отримала неоднозначну характеристику, що обумовлює необхідність окремого розгляду даного питання і аналізу доктринальних підходів до його вирішення, досить широкий діапазон яких спостерігається в сучасній спеціальній літературі. Для зручності їх характеристики умовно виділимо певні групи.

      Одні вчені вважають, що поряд з правом на свободу думки, особисту недоторканність, рівність перед законом право на судовий захист виражає так звану «негативну» свободу, тобто зобов’язує державу утримуватися від втручання до сфери особистої свободи [ , с. 137; , с. 223, 233]. Саме як свободу це право характеризує С. Л. Дегтярьов, зазначаючи, що воно являє собою певну абстракцію, яка спочатку у філософії, а потім через призму теорії природного права отримала закріплення у законодавстві за допомогою терміна «свобода», про що свідчить й назва глави 2 Конституції РФ «Права і свободи людини та громадянина». Автор також звертає увагу на відсутність у ч. 2 ст. 46 Конституції РФ, яка присвячена судовому захисту, терміна «право» [ , с. 176].

      Відмінність між правами і свободами людини є настільки відносною, що в багатьох підручниках із загальної теорії держави і права та конституційного права вони розглядаються як тотожні поняття. Проте така відмінність все ж таки існує. Як справедливо зазначає П. М. Рабінович, і поняття прав людини, і поняття її свобод відбивають людські можливості. Разом з тим вони не є цілком тотожними явищами, а розрізняються головним чином за шляхами, засобами їх здійснення та забезпечення. Права людини можуть бути здійснені, зазвичай, за наявності певних юридичних засобів, «механізмів», а свободи людини у багатьох випадках можуть здійснюватися і без такого втручання держави: її місія щодо них полягає в охороні, дотриманні і захисті відповідних можливостей [ , с. 21]. Крім того, при розмежуванні цих понять фахівцями підкреслюється і більш широкий діапазон індивідуального вибору при реалізації свободи без визначення її результату, в той час як термін «право» визначає конкретні дії людини [ , с. 143–144]. Що ж до права на судовий захист, то без відповідної юридичної процедури та системи судових інституцій, встановлених державою, його реалізація майже неможлива. Тому, на нашу думку, характеристика права на судовий захист як свободи заслуговує на критичну оцінку.

      Сутність другого підходу до визначення правової природи юридичної можливості судового захисту полягає у характеристиці її як конституційної гарантії прав і свобод людини [ , с. 208-209; , с. 248; , с. 100]. Поряд з правом знати свої права і обов’язки, правом на юридичну допомогу, у тому числі безоплатну, правом на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових та службових осіб, правом на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої їх незаконними діями, діяльністю чи бездіяльністю, до юридичних гарантій прав і свобод людини і громадянина належить право на судовий захист [ , с. 457].

      Не заперечуючи його значення як засобу забезпечення та захисту всіх інших прав та свобод, вважаємо все ж таки, що, перш за все, його слід розглядати як міру можливої поведінки людини, тобто як суб’єктивне конституційне право. Для суб’єктивного права характерним є те, що воно належить суб’єкту незалежно від того, перебуває він у правових відносинах з іншими суб’єктами права чи ні [ , с. 343; , с. 86-87]. Категорія «суб’єктивне право», за словами М. І. Матузова, вказує не тільки на належність права суб’єкту, але і на те, що належне суб’єкту право (як вид і міра його можливої поведінки) залежить у певних межах від його волі і свідомості, особистого бажання і розсуду, особливо в сенсі використання [ , с. 105]. Це дозволяє найбільш обґрунтованою визнати точку зору щодо характеристики права на судовий захист як конституційного права-гарантії [Див.: , с. 522, 528], тобто основного невід’ємного права людини, яке одночасно виступає гарантією всіх інших прав і свобод [30, с. 8; , с. 25]. На користь такого висновку наведемо аргументи.

      За С. С. Алексєєвим невід’ємні права людини покликані утверджувати самоцінність людини, її право на життя, високу гідність і свободу, її центральне місце у житті суспільства, основоположні духовні і моральні засади особистості і в цьому відношенні захищати людину від свавілля і насильства, перш за все – від свавілля найбільш могутньої сили у суспільстві – влади, її прагнення до всебічного, тотального панування [ , с. 113]. Що ж до права на судовий захист, то його реалізація обумовлена рівнем розвитку суспільства, місцем та значенням судової влади в системі органів державної влади, забезпеченням державою доступу до механізмів судового захисту. Це дозволяє констатувати його виражений позитивний характер, оскільки воно передбачає здійснення державою певних позитивних дій щодо створення системи судових інституцій та механізму реалізації судового захисту прав, свобод і законних інтересів особи, інтересів суспільства та держави. Тобто позитивному праву на судовий захист кореспондує позитивний обов’язок держави створити належні умови для його реалізації. Невід’ємні права людини на теоретичному рівні довгий час вважалися негативними, оскільки для їх реалізації не потрібні позитивні дії держави. Проте в умовах суцільної юридизації суспільного життя та вирішення всіх важливих суспільних питань у межах юридичного процесу, зазначає С. Шевчук, фундаментальні права також розглядаються як позитивні, оскільки вони залежать від дій держави щодо їх реалізації та захисту, а всі права, які юридично виконуються, стають позитивними правами [ , с. 57]. Втім, на відміну від інших основних невід’ємних прав людини, право на судовий захист взагалі не може бути реалізоване без виконання державою обов’язку щодо його забезпечення.

      Крім того, всі невід’ємні права забезпечені судовим захистом як найбільш ефективним засобом їх правового захисту. У цьому плані в літературі справедливо зазначено, що без судового захисту права людини стають ілюзорними [ , с. 116], номінальними, тобто позбавленими правового значення [ , с. 328]. Якщо виходити з того, що й право на судовий захист є природним правом людини, виникає питання щодо правових засобів його власного захисту. Разом з тим, як підкреслює С. Л. Дегтярьов, відмова судом особі у гарантованому судовому захисті в силу чинного процесуального законодавства може бути передумовою для розгляду справи у вищестоящій судовій інстанції з метою встановлення незаконності такої відмови. Але предметом дослідження буде не стільки конституційна норма, скільки статті процесуального закону, які стали підставою для подібної відмови у судовому захисті [41, с. 180]. Тобто порушення права на судовий захист стає підставою звернення до судового захисту, що дозволяє твердити про специфічний характер даного права. Сказане дає можливість погодитися з його характеристикою як невід’ємного права людини і одночасно відзначити його специфічний правозабезпечувальний характер, що обумовлює необхідність подальшої конкретизації даної тези.

      Незважаючи на відсутність у ст. 55 Конституції України терміна «право на судовий захист», можна дійти висновку, що йдеться саме про відповідне право людини, виходячи із системного розміщення ст. 55 в другому розділі Основного Закону України «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина», а також із змісту ст. 64, в якій ст. 55 зазначена серед тих, що закріплюють права і свободи, які не можуть бути обмежені.

      Вся работа доступна по Ссылке