Зміст конституційного права на судовий захист

     

      Вихідною для характеристики змісту права на судовий захист є філософська категорія змісту, під яким розуміють певним чином впорядковану сукупність елементів і процесів, які утворюють предмет або явище. Як будь-яке суб’єктивне право, право на судовий захист має власний зміст, який у конкретних правовідносинах реалізується через правомочність уповноваженої особи, що, за словами А. Б. Венгерова, являє собою суб’єктивне право в дії. Якщо норму права можна образно називати атомом законодавства, тобто правом у статиці, то правомочність — це також атомна структура, але вже права у дії, права в динаміці [ , с. 470].

      Структурна характеристика правомочності в загальній теорії права визначається неоднаково, хоча всіма науковцями визнається теза про те, що будь-яке суб’єктивне право складається з певних можливостей його суб’єкта.

      Аналіз висловлених у спеціальній літературі поглядів із цього питання дає змогу констатувати, що вони розрізняються як за кількістю елементів, які включаються до змісту суб’єктивного права різними авторами, так і за їх якісною характеристикою. Так, автори підручника «Загальна теорія держави і права» до змісту суб’єктивного права включають: а) право на особисті дії уповноваженої особи; б) можливість вимагати певної поведінки від зобов’язаної особи, тобто право на сторонні дії; в) можливість звертатися до компетентних державних органів про застосування державного примусу в разі невиконання контрагентом своїх обов’язків; г) можливість користуватися соціальними благами на основі певного суб’єктивного права. Таким чином, правомочність може виступати як право на поведінку, право на вимагання, право на домагання, право на користування соціальними благами [47, с. 345].

      Прихильники іншої позиції, виділяючи також чотири складових суб’єктивного права, крім названих права на власні дії, на сторонні дії та права на домагання окремо зазначають право на вступ у конкретні правовідносини [ , с. 309–310].

      У науці запропоновано й більш вузький підхід до з’ясування обсягу правомочності; він охоплює три складових: право на власні дії, право на сторонні дії та право на домагання, тобто можливість звернення до компетентних органів з метою забезпечення примусового виконання певного обов’язку [Див.: , с. 337; , с. 755–756]. Триелементний склад визначав і М. С. Строгович, який ще у 1962 р. сформулював суб’єктивне право особи як виражені в нормі права та закріплені в ній: а) можливість користування певним соціальним благом; б) повноваження вчинювати певні дії та вимагати відповідних дій від інших осіб; в) свободу поведінки, вчинків у межах, встановлених нормою права [ , с. 15].

      Зазначені теоретичні підходи до визначення змісту суб’єктивного права можуть бути використані при розгляді питання, яке є предметом даного дослідження, а саме з’ясування власне змісту права на судовий захист.

      Ґрунтовний аналіз цієї проблеми здійснено О. Я. Беляєвською. На її думку, сукупність правомочностей, які становлять зміст суб’єктивного конституційного права на судовий захист, можна поділити на три групи: групу прав-поведінок, групу прав-вимог і групу прав-користувань. При цьому автор підкреслює, що термін «поведінка» є значно ширшим терміна «дія», оскільки останній є завжди активним, вольовим вчинком, а поведінка включає в себе не лише дію, а і бездіяльність. Наприклад, обвинувачений вправі не давати показань, що є його конституційним правом [37, с. 82]. Триелементний склад змісту конституційного права на судовий захист О. Я. Беляєвська обґрунтовує тим, що право-домагання у його складі поглинається групою прав-користування та прав-поведінки.

      Право-домагання дійсно може бути розглянуте як різновид права-поведінки, оскільки передбачає здійснення його суб’єктом активної діяльності щодо звернення до державних органів для застосування заходів державного примусу. Проте, на наш погляд, таким же різновидом права-поведінки є і право-вимагання, оскільки також характеризується вольовою ознакою, що передбачає активну поведінку його суб’єкта. Однак для повноти змістовної характеристики права на судовий захист, з’ясування специфіки правового зв’язку, який виникає між суб’єктами правовідносин у процесі його реалізації, здається доцільним виділення в його структурі права-домагання як окремого його елементу, оскільки йому кореспондує обов’язок державних органів забезпечити виконання законного домагання уповноваженого суб’єкта та застосувати із цією метою відповідні заходи примусового характеру. Особливе значення це має для виявлення специфіки правовідносин, які виникають при реалізації права на судовий захист у кримінальному процесі, оскільки саме цей напрям державної діяльності характеризується найбільш широкою сферою застосування кримінально-процесуального примусу. Прикладом права-домагання в кримінальному процесі може бути право потерпілого заявити клопотання про накладення арешту на майно обвинуваченого з метою забезпечення відшкодування шкоди, завданої злочином. Як свідчить правозастосовна практика, несвоєчасне прийняття слідчим такого рішення є досить поширеним явищем, яке негативно позначається на рівні правової захищеності потерпілого. Невжиття заходів, спрямованих на забезпечення відшкодування завданої злочином шкоди, або несвоєчасне прийняття відповідних процесуальних рішень фактично надає обвинуваченому можливість позбавитися належного йому майна, у результаті чого взагалі унеможливлюється відшкодування потерпілому завданої шкоди, а тому й неефективним стає судовий захист його інтересів. Праву-домагання потерпілого в даному випадку кореспондує обов’язок слідчого винести процесуальне рішення, яке є засобом забезпечення права потерпілого на судовий захист. Для з’ясування специфіки правового зв’язку суб’єктів реалізації права на судовий захист у кримінальному судочинстві доцільним здається здійснення подальшого розгляду його змісту як сукупності певних прав-елементів:

      – право-поведінка — можливість певної поведінки уповноваженого суб’єкта. При цьому слід підкреслити, що вона, як зазначила О. Я. Беляєвська, може виражатися у формі як дії, так і бездіяльності цієї особи. Саме тому використання терміна «право-поведінка» є, на нашу думку, більш коректним у даному контексті, ніж терміна «право на особисті дії уповноваженої особи». Особливістю реалізації даного права в кримінальному процесі є те, що в більшості випадків воно поєднується із вимогою застосування державного примусу, який притаманний кримінально-процесуальній діяльності як такій, що здійснюється у зв’язку із розслідуванням та розглядом справ про особливо небезпечні правопорушення – злочини. Проте, як уже зазначалося, можна виділити групу процесуальних прав, які пов’язані виключно із можливістю застосування заходів кримінально-процесуального примусу. Тому й достатньо обґрунтованим здається виокремлення їх до самостійної групи;

      – право-домагання – можливість уповноваженої особи звертатися до компетентних державних органів з вимогою про застосування державного примусу з метою захисту її прав, свобод та законних інтересів, інтересів інших осіб, суспільства та держави; – право-вимога – можливість вимагати певної поведінки від зобов’язаної особи, тобто право на сторонні дії (наприклад, право вимагати відшкодування шкоди, завданої злочином);

      – право-користування – можливість користуватися соціальними благами, які отримуються в результаті їх судового захисту (поновлення права власності, захист права на особисту недоторканність, недоторканність житла, майна тощо).

      Суб’єктивне право, як вказувалося, завжди корелятивно пов’язане з правовими обов’язками інших суб’єктів. При цьому структура обов’язку відповідає структурі суб’єктивного права. Праву звернення до компетентних державних органів та їх посадових осіб за захистом прав, свобод і законних інтересів, яке є правом-поведінкою особи, корелює обов’язок уповноважених органів щодо прийняття заяви (скарги) та розгляду її у встановлені законом строки. У Рішенні КСУ № 9-рп/1997 від 25 грудня 1997 р. зазначено, що частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав і свобод. Ця норма зобов’язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист [ ].

      Праву вимагати певної поведінки від зобов’язаної особи кореспондує обов’язок компетентних органів своєчасно вжити заходів щодо забезпечення відшкодування шкоди, завданої злочином, а також інших прав учасників кримінального судочинства; обов’язок при наявності відповідних підстав забезпечити безпеку учасників кримінального процесу тощо.

      Відповідно праву користуватися соціальними благами, які захищаються в межах кримінального судочинства, корелює обов’язок компетентних органів держави не лише прийняти законне та обґрунт оване рішення, а й забезпечити його реальне виконання, без чого судовий захист взагалі не може бути ефективним.

      Ці правомочності являють собою певну типологію всіх тих процесуальних прав, які надаються законом уповноваженому суб’єкту для реалізації права на судовий захист. Складний зміст права на судовий захист зазначається всіма науковцями, які досліджують цю проблематику. Проте кожен з них включає до нього різні елементи, що ще раз підкреслює дискусійний та актуальний характер даної проблеми та пояснює плюральність наукових позицій. А. М. Ведерніков зазначає, що зміст цього права складається з двох частин, підвидів одного поліструктурного багатозмістовного права: право на звернення до суду як органу судової влади, спеціально призначеного для вирішення спорів, скарг та звернень кожної людини, яка проживає на території держави, і право на вирішення такого звернення по суті відповідно до конституційно закріплених та інших правових приписів та принципів судочинства, які становлять поняття правосуддя [ , с. 52].

      Аналізуючи це питання, Р. В. Ярцев виділяє складові даного права: забезпечення доступу до правосуддя в будь-якому випадку, коли є спір щодо громадянських прав та обов’язків громадянина або коли пред’явлено обвинувачення; наявність розвинутої судової системи, встановленої законом, при забезпеченні незалежності суддів; необхідність розгляду справи в розумний строк; неупередженість суду; гласність судового розгляду за винятком випадків, передбачених законом [ , с. 57].

      Вся работа доступна по Ссылке