Суб’єкти реалізації конституційного права на судовий захист

     

      Аналіз ст. 55 Конституції України в логіко-системному зв’язку зі ст. 3 Основного Закону, яка закріплює головний обов’язок держави щодо утвердження та забезпечення прав і свобод людини, дозволяє дійти таких висновків: – обов’язок забезпечити безперешкодну реалізацію права на судовий захист покладено на державу, у зв’язку з чим компетентні органи державної влади виступають зобов’язаними суб’єктами у правовідношенні щодо реалізації права на судовий захист; – уповноваженим суб’єктом даного правовідношення є будь-яка особа незалежно від ознаки її громадянства або інших ознак, про що свідчить використання в наведених конституційних приписах термінів «людина і громадянин», а також «кожному».

      У Конституції України термін «кожний» застосовано до таких природних прав людини, як право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності (ст. 27), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на недоторканність житла (ст. 30), таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), право на свободу пересування (ст. 33) тощо. Ці права належать людині незалежно від будь-яких її ознак і спрямовані на забезпечення її нормального буття в суспільстві. Вони повинні бути забезпечені державою адекватним юридичним захистом, центральне місце в якому належить судовому. Якщо право на судовий захист пов’язувати з ознакою громадянства, то природні права всіх інших правомочних суб’єктів (іноземців, осіб без громадянства, біженців, які перебувають під юрисдикцією України) залишаться без належного державного захисту.

      З огляду на це право на судовий захист має визнаватися невідчужуваним правом кожного незалежно від ознаки його громадянства і повинно гарантуватися державою всім особам, оскільки відповідно до ст. 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі саме обов’язки, як і громадяни України, – за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Така точка зору поділяється у науковій літературі [ , с. 43].

      Право на судовий захист реалізується не тільки в порядку, встановленому національним законодавством, а і в міжнародних судових установах. Частина 4 ст. 55 Конституції України кожному надає право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Стаття 1 Конвенції гарантує кожному, хто перебуває під юрисдикцією Високих Договірних Сторін, права і свободи, які визначені в її першому розділі. Слово «кожен» підкреслює універсальний характер визначених у Конвенції прав людини, тобто вона захищає не лише громадян, але також права іноземців та осіб без громадянства. Як зазначає Донна Гом’єн, словосполучення «під їхньою юрисдикцією», здавалось би, обмежує кількість осіб, на яких поширюється Конвенція, але насправді воно засвідчує встановлення необхідного зв’язку між «кожним» та договірною державою. Іншими словами, щоб Конвенція була застосовною, держава повинна мати можливість гарантувати проголошені в Конвенції права. Тобто для цього немає необхідності у встановленні наявності таких правовідносин, як «громадянство», «місце проживання» або «постійне місце проживання»; достатньо наявності у держави можливості здійснювати стосовно конкретної особи певні повноваження [ , с. 15].

      Підтвердження сказаному можна відшукати в практиці самого ж Європейського суду стосовно розгляду заяв проти України. Так, наприклад, у справі «Меріт проти України» Суд прийняв Рішення від 30.03.2004 р. щодо порушення статті 6 § 1 та статті 13 Конвенції щодо тривалості розгляду кримінальної справи відносно заявника, який є громадянином Ізраїлю [199]. У справі «Алієв проти України» Суд ухвалив Рішення від 29.04.2003 р., яким визнав порушення ст. 3 Конвенції щодо умов тримання в місцях позбавлення волі заявника — громадянина Російської Федерації [ , с. 264–316]. Справа «Солдатенков проти України» стосується розгляду скарги особи без громадянства (а за даними держави-відповідача громадянина Туркменистану) щодо можливості зазнати жорстокого поводження і несправедливого суду у випадку видачі Україною заявника Туркменистану [ , с. 17–18]. Характеризуючи індивідуальні скарги до суду, В. А. Туманов зазначає, що коло фізичних осіб, які можуть скористатися правом звернутися до Суду із скаргою, найбільш широке, оскільки до такого заявника не пред’являються обмежувальні умови, пов’язані із віком, грамотністю, громадянством тощо [ , с. 36–37].

      Таким чином, право на судовий захист і в його міжнародному аспекті слід характеризувати як таке, що належить людині незалежно від ознаки громадянства, а тому термін «кожний» тут повинен застосовуватися якнайближче до його семантичного значення. Це також означає, що право на судовий захист належить не тільки фізичним, а й юридичним особам приватного та публічного права, які є самостійними його суб’єктами, адже відповідно до ч. 1 ст. 91 ЦК юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. У зв’язку із цим слід визнати правильним закріплення в ст. 6 КАС положення про те, що іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи користуються в Україні таким самим правом на судовий захист, що і громадяни та юридичні особи України. Тим самим законодавець підкреслив відсутність будь-яких винятків за ознакою громадянства чи іншого правового зв’язку з іноземною державою стосовно кола осіб, які можуть бути суб’єктами права на судовий захист. В юридичній науці досліджується й питання щодо моменту виникнення та припинення конституційного права на судовий захист [37, с. 114–115]. Воно має вирішуватися залежно від виду його суб’єкта. Якщо суб’єктом даного права є фізична особа, то сталою у правовій науці є точка зору щодо його виникнення з моменту народження людини. Стосовно припинення права на судовий захист слід зазначити, що за загальним правилом таким моментом є момент смерті фізичної особи, адже відповідно до ч. 4 ст. 25 ЦК цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті. Але з цього правила є певні винятки, коли судовий захист здійснюється в інтересах померлої особи. У кримінальному процесі класичним прикладом цього є інститут реабілітації. У даному випадку йдеться про необхідність судового захисту тих об’єктів, які належали померлій людині за її життя і потребують такого захисту з метою відновлення її честі та гідності, доброго імені, встановлення невинуватості у вчиненні злочину. Таке рішення суду може мати суттєві правові наслідки як для захисту об’єктів, які належали померлому (його честі, гідності), так і для захисту інтересів інших осіб – немайнових та майнових, оскільки закриття кримінальної справи з реабілітуючих підстав або винесення виправдувального вироку може бути поєднано й з іншими процесуальними рішеннями, зокрема, щодо повернення речових доказів, зняття арешту на майно тощо.

      Проте не тільки інститут реабілітації є підтвердженням того, що право на судовий захист може бути реалізоване і після смерті фізичної особи. Типовим прикладом у цьому плані є здійснення кримінального процесу у справах про злочини, в результаті яких настала смерть потерпілого. У таких випадках питання можливості та доцільності здійснення кримінально-процесуальної діяльності звичайно не виникає, адже відповідь на нього є очевидною. Дискусійний характер ця проблема набуває в іншій площині: враховуючи, що система кримінального процесу крім основного провадження включає також окремі провадження (детальніше про них буде сказано в наступних розділах даної роботи), право на судовий захист у специфічних процесуальних формах реалізується й у межах цих проваджень. Приміром, особа, інтересів якої стосується постанова про відмову в порушенні кримінальної справи, оскажила її до суду, після чого померла. У зв’язку із цим виникає питання стосовно можливості та доцільності подальшого провадження. Чинним законодавством воно не врегульоване, у ньому лише передбачається, що кримінальну справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю щодо померлого, за винятком випадків, коли провадження в справі є необхідним для реабілітації померлого або відновлення справи щодо інших осіб за нововиявленими обставинами (п. 8 ч. 1 ст. 6 КПК). Здається, що при вирішенні даного питання слід виходити з такого. Прижиттєва воля людини, яка викладена у відповідному процесуальному документі (у даному випадку – скарзі) з дотриманням вимог закону, має поважатися, а отже – мають бути перевірені ті обставини, про які зазначено у скарзі, і винесено відповідне процесуальне рішення. Не слід забувати й про те, що в результаті такої перевірки можуть бути встановлені порушення, допущені при прийнятті оскаржуваного рішення, усунення яких є публічним обов’язком уповноважених органів та посадових осіб, що прямо випливає із соціально-політичної сутності публічності кримінального процесу, основа якої, як зазначає А. С. Барабаш, полягає в тому, що держава в особі своїх органів приймає на себе відповідальність захистити громадян, суспільство від злочинних проявів, зобов’язується перед ними бути активною у справі забезпечення їх захисту [ , с. 41]. До цього також слід додати і те, що активність органів, які здійснюють кримінальний процес, передбачає ефективне використання ними своїх повноважень в інтересах захисту прав учасників кримінального процесу, яке має здійснюватися з дотриманням вимог законодавства. Порушення останнього при провадженні у кримінальній справі також викликає необхідність активної діяльності органів державної влади стосовно їх негайного усунення. Встановлена законом кримінально-процесуальна форма є певним механізмом самообмеження держави, оскільки її компетентні органи можуть діяти лише в тих межах та тими засобами, які прямо передбачені законом [ ]. Тому у випадках, коли скарга подається на незаконні та необґрунтовані дії або рішення органів, які здійснюють кримінальне провадження, вона має бути розглянута навіть і тоді, коли особа, яка з нею звернулася, померла. Розгляд та вирішення такої скарги має значення не лише для захисту законних інтересів цієї особи та, можливо, інших осіб, права та інтереси яких також були порушені; він здійснюється і з метою відновлення законності, усунення допущених помилок, недопущення та попередження зловживання державними органами власною репресивною владою.

      Виходячи з викладеного, обґрунтованим є висновок про те, що право фізичної особи на судовий захист у певних випадках не припиняється фактом її смерті, а продовжує реалізовуватися в інтересах цієї особи та суспільства в цілому. На відміну від фізичної особи, право юридичної особи на судовий захист виникає з моменту набуття нею цивільної правоздатності, яка відповідно до ч. 4 ст. 91 ЦК виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Вже зазначалося, що зобов’язаною стороною правовідносин щодо реалізації права на судовий захист є уповноважені органи державної влади, на які покладено обов’язок забезпечити його ефективну реалізацію, створити належні умови для захисту прав, свобод і законних інтересів особи. Суб’єктний склад зобов’язаної сторони в даному правовідношенні залежить від виду судочинства, в якому реалізується право на судовий захист. У кримінальному процесі він є найбільш широким, оскільки крім суду та державної виконавчої служби включає також органи і особи, які здійснюють досудове провадження.

      Вся работа доступна по Ссылке