Забезпечення доступності судового захисту в досудовому провадженні

     

      У кримінально-процесуальній науці ту частину кримінального процесу, яка починається з моменту реєстрації інформації про злочин та закінчується направленням прокурором кримінальної справи до суду для її розгляду, називають досудовим провадженням, яке складається зі стадій порушення кримінальної справи та досудового розслідування. Існування досудового провадження як певної процесуальної цілісності нормативно визнане у законодавстві держав СНД, зокрема, розділ 6 КПК Туркменистану має назву «Досудове провадження в кримінальній справі» [ , с. 314], частина друга КПК Республіки Бєларусь називається «Досудове провадження» [ ], аналогічна назва у частини другої КПК РФ [ ]. Розділ 8 КПК Республіки Вірменії називається «Досудове провадження у кримінальних справах» [ ], розділ 6 КПК Республіки Казахстан – «Досудове провадження у кримінальній справі» [ ]. Зміст цих нормативних актів свідчить, що досудове провадження охоплює стадії порушення кримінальної справи та досудового розслідування, що, на наш погляд, є цілком виправданим з точки зору сутності та функціонального призначення даного виду провадження, яке протікає у певних просторово-часових межах. При цьому досудове провадження може мати характер розшукового, як це передбачено чинним КПК України та проектом КПК № 1233 [ ], або кардинально змінено на змагальний процес (відповідно до проекту КПК Національної комісії [209]). Втім функціональне призначення його залишається єдиним – це провадження передує судовому розгляду справи і спрямоване на формування обвинувачення, яке ініціює судовий процес. З урахуванням сказаного, здається доцільним й в КПК України порядок перевірки заяв та повідомлень про злочин, а також провадження дізнання та досудового слідства об’єднати в одному розділі під назвою «Досудове провадження».

      Будучи обов’язковим етапом кримінального процесу (за винятком справ приватного обвинувачення, передбачених ч. 1 ст. 27 КПК), досудове провадження відкриває особі можливість звернення за судовим захистом її прав, свобод і законних інтересів. І в цьому плані воно виступає обов’язковою умовою для подальшого розгляду справи в суді і прийняття рішення щодо винуватості підсудного у вчиненні злочину, відшкодування шкоди, завданої злочином тощо, тобто для надання особі ефективного судового захисту. У зв’язку із цим Л. Б. Алексєєва, спираючись на позицію Європейського суду, справедливо зазначає, що засобом захисту інтересів потерпілого є дбайливе та ефективне розслідування, яке може привести до виявлення та покарання винних. Тому якщо буде доведено, що досудове слідство проведено неповно, з великими та очевидними погрішностями, у результаті чого кримінальну справу було закрито або постановлено виправдувальний вирок, то Європейський суд може визнати державу винною в порушенні вимог Конвенції [ , с. 20]. Від якості публічної діяльності компетентних органів держави щодо перевірки заяви та повідомлення про злочин і подальшого його розслідування багато в чому залежить доступність правосуддя для особи, яка потребує судового захисту. Дослідження проблеми забезпечення доступності правосуддя в кримінальному судочинстві, зокрема в його досудовому провадженні, передбачає необхідність з’ясування сутності поняття «доступність правосуддя». Це можливо лише в контексті відповідних міжнародних актів, які закріплюють його як певний стандарт, та з урахуванням його доктринальних концептів, які, втім, є неоднаковими.

      Імпліцитно доступність правосуддя закріплено у п. 1 ст. 6 Конвенції, де сказано, що кожен при визначенні його цивільних прав та обов’язків або при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий публічний розгляд справи в розумний строк незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону. У справі «Голдер проти Сполученого Королівства» Європейський суд підкреслив, що було б неприпустимо, щоб ст. 6 Конвенції містила детальний опис гарантій, що надаються сторонам, і не захищала б, у першу чергу, те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, – доступу до суду. Такі характеристики процесу, як справедливість, публічність, динамізм втрачають сенс, якщо немає самого судового розгляду [154, с. 45]. В іншому рішенні, у справі «Ейрі проти Ірландії», Суд вказав, що фактичні перешкоди можуть порушувати Конвенцію так само, як і юридичні, Конвенція ж спрямована на те, щоб гарантувати не теоретичні або ілюзорні права, а права, які є ефективними та здійснюються на практиці [232, с. 275].

      Про зацікавленість європейської спільноти у забезпеченні доступності правосуддя свідчать численні Резолюції та рекомендації Комітету міністрів з питань доступу до правосуддя: резолюція № 78 (8) від 2.03.78 р. про юридичну допомогу та консультації [ , с. 2–3], рекомендації № R (93) 1 від 08.01.93 р. про ефективний доступ до закону та правосуддя для найбільш бідних верств населення [233, с. 2–4], № R (86) 12 від 16.09.86 р. відносно заходів щодо недопущення та скорочення надмірного робочого навантаження на суди [233, С. 5–8], № R (81) 7 від 14.05.81 р. відносно шляхів забезпечення доступу до правосуддя [233, с. 4], № R (94) 12 від 13.10.94 р. про незалежність, ефективність та роль суддів [233, с. 3–4], № R (95) 11 від 11.09.95 р. відносно відбору, обробки, надання та архівації судових рішень у правових інформаційно-пошукових системах [233, с. 2–4].

      В Україні доступність правосуддя є стандартом, який останнім часом набуває подальшого нормативного закріплення. У ч. 3 ст. 3 Закону України «Про судоустрій України» в редакції від 07.02. 2002 р. вперше на національному рівні було закріплено, що судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи в порядку, встановленому Конституцією України та законами [ ]. Згодом цей термін було використано в Концепції вдосконалення судівництва та утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, затвердженій Указом Президента України від 10.05.2006 р. № 361/2006 [5]. Посилання на необхідність забезпечення доступного і справедливого правосуддя, прозорості діяльності судів є і у підсумкових документах парламентських слухань «Про здійснення судово-правової реформи в Україні» (березень 2005 р.) і «Про стан правосуддя в Україні» (травень 2007 р.) [ ]. Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 р. передбачено, що судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи в порядку, встановленому Конституцією та законами України (ч. 3 ст. 3), і закріплено право кожного на вільний доступ до судового рішення в порядку, встановленому законом (ч. 1 ст. 11) [ , с. 7–26].

      Незважаючи на відносну новизну для сучасного законодавства, питання доступності правосуддя не є новими для юридичної науки. Вони отримали досить ґрунтовне висвітлення у дореволюційній літературі [22 с. 143–145; , с. 145, 160; , с. 47–48; , с. 360–381]. Видатні вчені минулого доступність правосуддя розглядали в судоустрійному та судочинному аспектах.

      У радянський період історії принцип доступності судового захисту був запроваджений В. М. Семеновим [ , с. 110–111]. Сучасний етап розвитку юридичної науки характеризується підвищеним інтересом до цієї проблеми. Аналіз існуючих доктринальних підходів до характеристики функціонального призначення доступності правосуддя дозволяє констатувати, що одні автори розглядають її як принцип правової держави [ , с. 157; , с. 126–127; , с. 241–242], другі – як принцип судової системи [ , с. 61], треті — як передумову забезпечення судового захисту [153, с. 6], четверті — як право людини [6, с. 3—13].

      На наш погляд, всі наведені позиції мають рацію та є достатньо обґрунтованими в науковій літературі. Їх відмінність може бути пояснена тим, що доступність правосуддя є комплексним поняттям, яке охоплює різні елементи, що стосуються як питань судоустрою, так і судочинства. У зв’язку із цим на підтримку заслуговує позиція В. В. Комарова щодо характеристики даного поняття: доступність, за його словами, є однією з граней повноти судової влади. Повнота судової влади – невід’ємна ознака правосуддя. Вона виявляється в тому, що в правовій державі правосуддя повинно бути доступним, інакше кажучи, всі громадяни повинні мати рівні можливості використовувати судовий захист своїх прав і охоронюваних законом інтересів [ , с. 20]. Вчений також зауважує, що доступність є й одним з основних параметрів цивільного судочинства, який став міжнародним стандартом, оскільки здійснення основних прав людини і громадянина пов’язується з судовими процедурами, причому такими судовими процедурами, які б не ускладнювали, а полегшували судовий захист [ , с. 36, 39].

      Цю позицію підтримує і Н. Ю. Сакара, яка підкреслює, що доступність правосуддя – це певний стандарт, який відбиває вимоги справедливого та ефективного судового захисту, що конкретизуються в необмеженій судовій юрисдикції, належних судових процедурах, розумних строках і безперешкодному зверненні усякої заінтересованої особи до суду [ , с. 31]. На нерозривність доступності правосуддя та справедливості звертає увагу й О. М. Овчаренко: доступність правосуддя слід розглядати в тісному зв’язку з таким філософсько-правовим поняттям, як справедливість. Доступність і справедливість – це стандарти, що втілюють напрацьований людством ідеальний образ судової влади.

     Прагнення до цього ідеалу має стати концептуальною основою організації та діяльності, а також подальшого реформування судової влади. Доступність правосуддя необхідно віднести до інституційних принципів, які стосуються організації та діяльності судової влади в цілому. Вони відіграють роль системоутворюючих чинників, що виражають сутність і призначення останньої, служать фундаментом, на якому ґрунтується устрій судової системи і процес вирішення юридично значущих справ, що належать до юрисдикції суду [ , с. 33].

      Вся работа доступна по Ссылке