Окремі провадження в досудових стадіях кримінального процесу як процесуальна форма реалізації конституційного права на судовий захист

     

      Об’єктивна потреба у забезпеченні судового захисту прав, свобод і законних інтересів суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності на всіх її етапах спричинила пошук законодавцем нових форм реалізації судової влади у досудових стадіях кримінального судочинства, адже саме на цих етапах через особливості передбаченого законом порядку здійснення провадження людина стає найбільш уразливою. Обмеження конституційних прав людини, яке застосовується при розслідуванні злочину, потребує встановлення гарантій від зловживання державою власною репресивною владою. У зв’язку із цим О. Б. Мізуліна зазначає, що кримінальний процес, у дійсності якого суд і держава єдині, можна розглядати як ту сферу, де держава і суд у будь-якому випадку вимушені самообмежуватися. У цьому плані суд завжди протистоїть державі і виступає засобом обмеження, а точніше, самообмеження свавілля останньої. У свою чергу правосуддя є засобом обмеження або самообмеження самого суду. Віднесення прийняття рішення про проведення слідчих дій, які обмежують конституційні права особи, та застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту до виключної юрисдикції суду є цілком виправданим, оскільки примус, що асоціюється в суспільстві з державою, поза його єдності із правом та судом існувати не повинен [223, с. 9, 16].

      Взагалі виключити слідчі та судові помилки, а також випадки зловживання владою з боку органів і суб’єктів, які здійснюють кримінальне провадження, є завданням, яке, скоріше, має утопічний, а не прагматичний характер, у той час як встановити ефективний механізм їх оперативного виправлення та попередження є пріоритетною метою, яка особливого значення набуває саме у сфері кримінальної юстиції. На досягнення цієї мети спрямовані передбачені КПК провадження щодо прийняття судом рішення про проведення слідчих дій та оперативно-розшукових заходів, які обмежують конституційні права людини, і застосування заходів кримінально-процесуального примусу, а також розгляду скарг учасників процесу на дії та рішення органу дізнання, досудового слідства та прокурора. На відміну від провадження, пов’язаного із розслідуванням злочину, встановленням особи, яка його вчинила, та доведенням її вини, ці провадження спрямовані не на встановлення наявності чи відсутності кримінально-правових відносин, а на захист конституційних прав і свобод людини при здійсненні досудового провадження у зв’язку із перевіркою заяви та повідомлення про злочин, а також його розслідуванням. Така спрямованість обумовлює суттєву специфіку їх правового регулювання, аналіз якого дозволяє виявити їх специфічні риси, що у сукупності дають можливість характеризувати ці провадження як такі, в яких проявляється диференціація кримінально-процесуальної форми.

      Свого часу проблема диференціації кримінально-процесуальної форми одержала неоднозначні оцінки фахівців — від категоричного її заперечення (стосовно спрощення окремих процесуальних форм) [ , с. 51] до підтримки і доцільності подальшого розширення [ , с. 63–64; , с. 64–65]. Проте доцільність та корисність диференційованого порядку кримінального судочинства доведена часом, вона визнана не лише національним законодавцем, а й міжнародною спільнотою [ , с. 3–5].

      Про тенденції розвитку кримінально-процесуального законодавства України свідчить, зокрема, спрямування його вектора в напрямі не уніфікації, а навпаки, диференціації кримінально-процесуальної форми, розширення застосування процедур, які мають специфічні риси і суттєво відрізняються від загального порядку здійснення кримінального провадження.

      Доктринально поняття диференціації кримінально-процесуальної форми визначається по-різному, залежно від критеріїв, що беруться дослідниками за основу. За визначенням О. А. Смирнова та К. Б. Калиновського, диференціація кримінально-процесуальної форми являє собою таку будову судочинства, при якій поряд із звичайним порядком мають місце процесуальні форми, які передбачають як спрощення процедури у нескладних справах, так і її ускладнення щодо найбільш небезпечних злочинів або справ, що потребують особливої процесуальної захищеності законних інтересів обвинуваченого або інших учасників судочинства [322, с. 645]. Така точка зору є сталою у правовій науці і має багатьох прихильників [ , с. 148]. У зв'язку з цим виділяють особливості провадження у справах неповнолітніх, провадження по застосуванню примусових заходів медичного характеру та протокольну форму досудової підготовки матеріалів [ , с. 745–786].

      Як критерії диференціації, тобто спрощення або ускладнення процесуального порядку, застосовують ступінь суспільної небезпеки злочину і тяжкість міри покарання [ , с. 104], особливості особи обвинуваченого; наявність волевиявлення обвинуваченого на застосування відповідної процедури, повагу суверенітету іноземної держави [322, с. 645]. Залежно від цих критеріїв виділяють звичайне провадження, спрощене провадження та провадження, яке містить додаткові гарантії забезпечення прав його учасників, а тому й є ускладненим порівняно із звичайною процедурою [ , с. 251–275].

      Ще одним критерієм диференціації кримінально-процесуальної форми є ступінь співвідношення у провадженні державно-владного начала та диспозитивності [ , с. 16–17]. Здається, що в умовах чинного законодавства він має всі підстави для існування, оскільки зміни та доповнення КПК, які були прийняті законодавцем останнім часом, суттєво розширили диспозитивність у кримінальному судочинстві. І якщо в сучасних умовах диференціація кримінально-процесуальної форми за цим критерієм перш за все проявляється в існуванні двох порядків кримінального провадження, які суттєво відрізняються один від одного, — провадження у справах публічного і приватного обвинувачення, то цілком можливим є виникнення в майбутньому нових процедур, вагоме значення в яких матиме саме приватний інтерес його учасників. Це, наприклад, може бути інститут судового наказу, який існує в законодавстві Німеччини, Італії і який можна побачити в проекті КПК, розробленого Національною комісією. Можливим варіантом диференціації кримінально-процесуальної форми за цим же критерієм може бути й відновне правосуддя, медіаційні процедури, а також різні види угод. Певним прообразом зазначених процедур можна вважати чинний інститут звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим (ст. 8 КПК).

      Вся работа доступна по Ссылке