Суб’єкти оскарження в порядку окремого судово-контрольного провадження

     

      У першому розділі цієї роботи зазначалося, що суб’єктами конституційного права на судовий захист є індивіди, а також юридичні особи. Беручи участь у кримінальному процесі, вони стають учасниками кримінально-процесуальних відносин. Проте одні з них мають визначений процесуальний статус в основному провадженні, пов’язаному із розслідуванням злочину, інші — такого не мають, а беруть участь лише в окремому судово-контрольному провадженні у зв’язку із порушенням їх прав, свобод і законних інтересів при здійсненні основного провадження. Саме ця обставина може, на нашу думку, бути використана як критерій для класифікації суб’єктів оскарження в окремому судово-контрольному провадженні.

      Залежно від нього цих суб’єктів умовно можна класифікувати на дві групи. До першої слід віднести тих, які в основному провадженні по розслідуванню злочину мають процесуальний статус учасника кримінального процесу (потерпілий, підозрюваний, обвинувачений, захисник, представник, законний представник, цивільний позивач та цивільний відповідач, особа, щодо якої здійснюється провадження по застосуванню примусових заходів медичного характеру). До другої належать суб’єкти, які не мають визначеного процесуального статусу, проте рішенням, дією чи бездіяльністю органів, які здійснюють досудове провадження, завдано шкоди їх конституційним правам, свободам або законним інтересам, у зв’язку із чим вони стають особою, інтересів якої стосується прийняте рішення або вчинена дія чи бездіяльність. Необхідність забезпечення прав цих осіб, таким чином, обумовлена не формальним визнанням їх учасником кримінального процесу, а наявністю певних сутнісних ознак, які в сукупності характеризують їх фактичне становище як таких, що потребують судового захисту.

      За чинним КПК скаргу на постанову про порушення кримінальної справи може подати особа, інтересів якої стосується порушена кримінальна справа (ст. 2367 КПК ); постанову про відмову в порушенні кримінальної справи може бути оскаржено особою, інтересів якої вона стосується (ст. 2361 КПК); постанова про закриття кримінальної справи може бути оскаржена особою, інтересів якої вона стосується (ст. 2365 КПК тощо). У цих випадках йдеться про юридичну заінтересованість особи, яка, будучи суб’єктивним відбиттям об’єктивно існуючого інтересу, виступає не самостійним об’єктом судового захисту, а ознакою суб’єкта, що визначає його процесуальний статус та обумовлює право на судовий процес.

      Під юридичною заінтересованістю особи, слушно вказує О. Я. Бєляєвська, слід розуміти ту обставину, яка є підставою для звернення людини і громадянина за судовим захистом, що в певних випадках підлягає доказуванню. Заінтересованість не є об’єктом права на судовий захист, оскільки особу об’єктивно неможливо примусово заінтересувати у захисті будь-якого інтересу [37, с. 146–147]. Поділяючи цю точку зору щодо розмежування вказаних понять, слід підкреслити значення слова «юридична» стосовно характеристики заінтересованості особи, яка претендує на отримання судового захисту. Взагалі заінтересованість може бути обумовлена різними факторами об’єктивного та суб’єктивного плану (наприклад, існуванням дружніх або родинних стосунків особи, яка звертається із с каргою, з особою, права якої, на її погляд, порушені у зв’язку із прийняттям процесуального рішення, що оскаржується). Проте ознакою, яка визначає належного суб’єкта права на судовий захист, слід вважати саме юридичну заінтересованість, тобто таку, що обумовлюється порушенням його прав, свобод та інтересів. В основі юридичної заінтересованості лежить свідома необхідність судового захисту, що й служить тим поштовхом, який ініціює звернення особи до суду.

      Проблему юридичної заінтересованості як умови порушення (відкриття) судового провадження найбільш досліджено в науці цивільного процесуального права, де вона розглядається, як правило, в аспекті передумов права на пред’явлення позову (теорії передумов) [ , с. 86–88; , с. 43–44]. Висловлені точки зору з приводу її значення при зверненні особи до суду умовно можна поділити на три групи. Одні вчені розглядають юридичну заінтересованість як обов’язкову передумову права на пред’явлення позову [ ], другі заперечують її значення передумови права на пред’явлення позову для осіб, які захищають власне право або охоронюваний законом інтерес, а визнають її передумовою для звернення осіб, яким надано право захищати права та інтереси інших осіб [ ], треті – взагалі заперечують її юридичне значення [ ], у зв’язку із чим пропонується концепція широкого розуміння права на звернення до суду, яке належить будь-якій особі незалежно від наявності її особистої юридичної заінтересованості [126, с. 143–144].

      Проте більш прийнятною здається інша наукова позиція, яка спирається на буквальне тлумачення положень ст. 6 Конвенції: право на справедливий судовий розгляд визнається за особою лише у випадку, якщо розгляд справи стосується її прав та обов’язків. Інакше кажучи, особа, яка звертається до суду, є юридично заінтересованою в результатах розгляду справи, що можуть вплинути на права, свободи та інтереси, які їй належать. Тому, як обґрунтовано зазначає Н. Ю. Сакара, концепція широкого розуміння права на звернення до суду як такого, що належить будь-якій особі, незалежно від наявності у неї юридичної заінтересованості, є недоцільною, оскільки вона не відповідає загальному духу права на справедливий судовий розгляд, закріпленого в п. 1 ст. 6 Конвенції [ , с. 167–168]. Аналогічну позицію обстоює й В. М. Жуйков, який до предмета судового захисту включає права, свободи та законні інтереси особи, з чого випливає, що до компетенції суду належать розгляд та вирішення не будь-яких вимог, а лише тих, які пов’язані із захистом порушених або оспорюваних прав, свобод та законних інтересів [193, с. 49–50]. Аналізуючи зміст поняття «юридичної заінтересованості», сучасні дослідники пропонують категорію матеріально-правового інтересу в порушенні цивільної справи суддею, під яким розуміють зв’язок позивача із зазначеним у заяві предметом судового захисту, питання про наявність або відсутність якого суддя вирішує в ході попереднього дослідження матеріальної правоздатності позивача, заявленої до суду вимоги та її підстав. Оскільки можливості дослідження суддею обставин, що характеризують заінтересованість позивача (перш за все фактів активної легітимації) на стадії порушення справи достатньо обмежені, пропонується виходити з презумпції наявності його матеріально-правової заінтересованості. Проте така презумпція має бути спростовною. Однією з обставин, які її спростовують вже на етапі прийняття рішення про порушення провадження, є оскарження в позові актів, що не зачіпають права, свободи або законні інтереси заявника [ , с. 643–644].

      Наведені аргументи стосовно значення юридичної заінтересованості особи при забезпеченні права звернення до суду є обґрунтованими. Заслуговує також на підтримку і пропозиція Н. Ю. Сакари стосовно розгляду юридичної заінтересованості особи як юридичного факту, який надає їй можливості легітимувати себе як суб’єкта права на звернення до суду [453, с. 168]. Зрозуміло, що зазначені міркування стосуються цивільного судочинства, де превалює диспозитивний метод правового регулювання, і тому сумнівів у корисності та доцільності такого підходу до розгляду даного питання взагалі не виникає.

      Вся работа доступна по Ссылке