Скарга як акт ініціації окремого судово-контрольного провадження
Право на подання скарги (право оскарження) являє собою конкретизацію більш широкого за обсягом права на судовий захист. У кримінальному процесі скарга є тим процесуальним засобом, який надає особі можливість протистояти публічним органам державної влади, ініціювати виправлення слідчих і судових помилок, обмежувати та попереджати зловживання владою з боку органів, які здійснюють кримінальне провадження. Отже, право на скаргу, як і право на судовий захист, відіграє роль гарантії інших прав, свобод і законних інтересів особи, а тому й має розглядатися як гарантія вирішення завдань кримінального судочинства в цілому. Цим може бути пояснено те, що законодавство деяких держав СНД однією із засад кримінального процесу визначає право на оскарження дій та рішень. Зокрема, ст. 19 КПК РФ закріплює однойменний принцип кримінального судочинства, відповідно до якого дії, бездіяльність та рішення суду, прокурора, слідчого, органу дізнання та дізнавача можуть бути оскаржені у порядку, встановленому законом. Кожен засуджений має право на перегляд вироку вищестоящим судом у порядку, встановленому законом. Аналогічне положення передбачає і КПК Республіки Казахстан (ст. 31). Передбачено таку засаду і проектом КПК Нацкомісії, ст. 27 якого має назву «Право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності». Втім, виходячи із концепції права на судовий захист як комплексного правового інституту, нормативний зміст якого включає низку прав-елементів, одним з яких є право оскарження, надання йому значення засади кримінального процесу здається недоцільним.
У досудовому провадженні реалізація права на скаргу набуває значення акту ініціації судово-контрольного провадження, особливий характер якого одержує свій прояв і в тому, що його початок не збігається із початком кримінального процесу. Воно здійснюється у зв’язку із розпочатим основним провадженням і лише після ініціації його суб’єктом оскарження шляхом подання відповідної скарги на дії, бездіяльність та рішення органу дізнання, особи, яка провадить дізнання, слідчого та прокурора, якими порушені або безпідставно обмежені його права та законні інтереси.
Досліджуючи особливості ініціації юридичного процесу в цілому і кримінального процесу зокрема, В. С. Зеленецький зазначає її складний за структурою характер, що включає низку матеріальних та ідеальних компонентів. Їх систематизація дозволяє виділити перелік питань, розгляд яких створює можливість розкрити зміст та специфіку ініціації юридичного процесу. До них належать: поняття, природа, суб’єкти, мета, мотиви, підстави, види, способи, структура, час (момент ініціації), період (межі) ініціації, специфіка відносин у процесі ініціації, значення, результат ініціації, гарантії правомірності та доцільності ініціації в конкретному юридичному процесі.
Наведені положення можуть бути використані й для характеристики ініціації окремого судово-контрольного провадження, а виявлена специфіка лише підтверджуватиме його відносно самостійний характер. Так, на відміну від основного провадження, яке може бути ініційоване як за волевиявленням будь-якої особи, якій стало відомо про злочин, так і в результаті безпосереднього виявлення органом дізнання, слідчим та прокурором ознак злочину, ініціація окремого судово-контрольного провадження має виключно диспозитивний характер і ґрунтується на вільному волевиявленні особи щодо отримання невідкладного судового захисту її прав, свобод та законних інтересів. Саме скарга виступає тим процесуальним інструментом, який своїм правовим наслідком має виникнення нових кримінально-процесуальних відносин у межах даного виду провадження.
Оскільки окреме судово-контрольне провадження здійснюється у зв’язку із порушенням (або можливим порушенням) прав та законних інтересів суб’єкта в ході досудового розслідування злочину, важливим здається момент своєчасності його ініціації. Він має подвійне значення, адже, з одного боку, наближає за часом судовий захист до факту порушення прав та законних інтересів особи, а з другого – унеможливлює зловживання правом оскарження дій та рішень органу дізнання, слідчого та прокурора і безпідставного втручання в здійснення досудового розслідування. Це обумовлює необхідність нормативного встановлення строку оскарження.
Чинне законодавство диференційовано вирішує дане питання. Якщо для оскарження постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, її закриття передбачено семиденний строк подачі скарги з моменту отримання копії відповідної постанови (статті 2361, 2365 КПК), то скарга на постанову про порушення кримінальної справи стосовно певної особи або за фактом вчиненого злочину відповідно до ч. 4 ст. 2367 КПК може бути подана протягом усього часу перебування справи у провадженні органу дізнання, слідчого, прокурора до моменту закінчення досудового слідства. У постанові Пленуму Верховного Суду України від 04.06.2010 р. № 6 «Про деякі питання, що виникають під час розгляду судами України скарг на постанови органів дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи» зазначено, що скаргу на постанову про порушення кримінальної справи суд приймає до розгляду протягом усього часу перебування справи у провадженні органу дізнання, слідчого, прокурора до моменту закінчення досудового слідства. Моментом закінчення досудового слідства слід вважати складання протоколу про оголошення обвинуваченому про закінчення слідства і пред’явлення йому матеріалів справи (п. 4) [ , с. 4].
Втім, на наш погляд, відсутність у законі обмеженого строку оскарження цієї постанови не може бути визнане правильним принаймні за двох обставин: по-перше, оцінка судом законності та обґрунт ованості даного рішення здійснюється лише за тими матеріалами, на підставі яких воно прийняте. Подальше розслідування злочину на оцінку даного рішення не впливає, а тому й не можуть братися до уваги нові обставини, які встановлені після винесення постанови. У зв’язку із цим обмеження строку оскарження даного рішення не має негативних наслідків щодо реалізації права на судовий захист особи, інтересів якої стосується постанова про порушення кримінальної справи; по-друге, ця постанова відкриває особі доступ до правосуддя, визначає «рух справи» до суду, що відповідає інтересам потерпілого, а тому формальні порушення закону при прийнятті рішення про порушення кримінальної справи можуть стати нездоланною перешкодою для отримання потерпілим судового захисту його законних інтересів. Встановлення таких порушень наприкінці досудового слідства не повинно бути підставою для скасування цієї постанови, а має отримати відповідну оцінку суду при розгляді справи по суті.
Як відмічає В. Т. Маляренко, відсутність певного строку на оскарження даного процесуального рішення в ряді випадків має суттєві негативні наслідки і викликає низку складних ситуацій [ , с. 4]. Особливо це стосується тих справ, у яких особі пред’явлено обґрунтоване обвинувачення, проте в результаті оскарження постанови про порушення кримінальної справи судом встановлюються певні формальні порушення при прийнятті даного процесуального рішення.
З урахуванням викладеного заслуговують на підтримку пропозиції науковців та практичних працівників стосовно введення строку на оскарження постанови про порушення кримінальної справи. Зокрема, О. Р. Михайленко пропонує встановити семиденний строк для оскарження цієї постанови, як це передбачено для відмови в порушенні кримінальної справи [ , с. 6]. На нашу думку, при вирішенні даного питання слід враховувати, що закон передбачає можливість порушення кримінальної справи як за фактом вчиненого злочину, так і стосовно конкретної особи, якщо на момент її порушення встановлено особу, яка вчинила злочин (ч. 3 ст. 98 КПК). Тому пов’язувати строк судового оскарження в обох випадках із отриманням копії постанови про порушення кримінальної справи є недоречним, оскільки при прийнятті даного рішення за фактом вчиненого злочину особа, яка його вчинила, є невідомою і звичайно не отримує його копії. Вбачається, що в даному випадку доцільним є встановлення граничного строку оскарження. Ним може бути момент пред’явлення особі обвинувачення, оскільки притягнення особи як обвинуваченого згідно зі ст. 131 КПК здійснюється на підставі достатньої сукупності доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою. Отже, вимозі своєчасності ініціації окремого судово-контрольного провадження при оскарженні постанови про порушення кримінальної справи відповідатиме встановлення відповідного положення, згідно з яким скарга на постанову про порушення кримінальної справи стосовно конкретної особи може бути подана протягом семи діб з моменту вручення копії постанови. При порушенні справи за фактом вчиненого злочину скарга може бути подана до суду протягом усього часу досудового розслідування до моменту пред’явлення обвинувачення. Якщо особі стало відомо про порушення її прав та законних інтересів постановою про порушення кримінальної справи лише при пред’явленні обвинувачення, вона має право оскаржити до суду цю постанову протягом семи діб з моменту пред’явлення обвинувачення.
Вся работа доступна по Ссылке
