Проблеми реалізації конституційного права на судовий захист при застосуванні заходів кримінально-процесуального примусу

     

      Висока цінність прав і свобод людини обумовлює необхідність особливої процедури, яка містить гарантії, що унеможливлюють їх безпідставне обмеження на досудових стадіях кримінального процесу при провадженні слідчих дій та застосуванні заходів кримінально-процесуального примусу. Саме така процедура утворює зміст окремого судового провадження по забезпеченню судом законності обмеження конституційних прав і свобод людини в стадіях порушення кримінальної справи та досудового розслідування. У передбачених законом випадках орган дізнання, слідчий за згодою прокурора ініціюють розгляд судом подання про проведення слідчих дій або застосування заходів кримінально-процесуального примусу і при винесенні судом відповідного рішення отримують законну правову підставу для обмеження права людини при провадженні досудового розслідування злочину.

      На відміну від провадження по розгляду судом скарг, у якому право на судовий захист реалізується в активній формі, окреме провадження по забезпеченню судом законності обмеження конституційних прав і свобод людини в досудовому провадженні відзначається пасивною формою реалізації права на судовий захист, оскільки ініціатором судового розгляду виступає відповідний компетентний орган або особа, у провадженні якої перебуває кримінальна справа, а рішення про обмеження права приймає суд, забезпечуючи тим самим законність та обґрунтованість такого обмеження. Здатність суду неупереджено та справедливо вирішити питання про проведення запитуваних дій обумовлена його незалежністю від органів, які здійснюють досудове провадження і які в силу змагальності процесу несуть тягар доказування наявності достатніх фактичних та правових підстав, що підтверджують необхідність обмеження прав людини. За чинним КПК взяття підозрюваного, обвинуваченого під варту, продовження строку тримання обвинуваченого під вартою (статті 165, 165¹, 165², 165³), поміщення особи, яка вчинила у віці від одинадцяти до чотирнадцяти років суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, за яке Кримінальним кодексом передбачено покарання у виді позбавлення волі понад п’ять років, до приймальника-розподільника (ст. 7³), накладення арешту на вклади обвинуваченого чи підозрюваного або осіб, які несуть за законом матеріальну відповідальність за його дії (ст. 126), здійснюються виключно за рішенням суду.

      Закріплене ст. 29 Конституції України право на свободу та особисту недоторканність, яке обмежується при застосуванні більшості вказаних заходів, втілює одне з найбільш значимих соціальних благ, що передбачає недопустимість свавільного втручання у сферу автономії людини, створює необхідні умови як для її всебічного розвитку, так і для демократичного устрою суспільства в цілому. Свобода як загальнолюдська цінність, гуманна ідея людства є невід’ємною складовою кримінального судочинства, в якому вона знаходить свій правовий вираз передусім у вигляді складової конституційного принципу особистої недоторканності [ , с. 197–199].

      Виходячи із фундаментального характеру даного права, Конституція України передбачає можливість його обмеження виключно на підставі вмотивованого рішення суду та у встановленому законом порядку (ст. 29). Тому при його обмеженні особливого значення набувають гарантії судового захисту, що закріплюються багатьма міжнародними документами у галузі прав людини загального та регіонального характеру, зокрема, Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права (ст. 9), Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод (ст. 5), Резолюціями та Рекомендаціями Комітету міністрів Ради Європи тощо. Використання при обмеженні права на свободу та особисту недоторканність судової процедури, яка відповідає вимогам справедливості і заснована на конституційних засадах рівності учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін та свободі надання ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, презумпції невинуватості, забезпечує дію принципу правової визначеності і виключає можливість прийняття непередбачуваних для суб’єкта права на судовий захист рішень та свавільного обмеження його прав і свобод. Багатовікова юридична практика підтверджує, що саме за допомогою судової процедури вдається найбільш справедливо визначити міру свободи та міру відповідальності суб’єктів правовідносин.

      Таким чином, найважливішою гарантією забезпечення права на свободу та особисту недоторканність у сфері кримінального судочинства виступає судовий порядок прийняття рішення про його обмеження, який складається із сукупності процесуальних дій, що у своїй логічній послідовності надають можливість суду прийняти законне, обґрунтоване та справедливе рішення. Досліджуючи зміст права на справедливий судовий розгляд, С. Шевчук підкреслює те значення, яке належній правовій процедурі надається у західній юриспруденції: розвиток цього права у західній конституційній доктрині, зазначає автор, невід’ємно пов’язаний із поняттям належної правової процедури, яка являє собою застосування права органами правосуддя (судами) відповідно до встановлених і санкціонованих державою юридичних принципів і процедур для гарантування і захисту конституційних та особистих прав людини й громадянина. Англійський ідеолог лібералізму Д. Локк у своєму творі «Два трактати про правління» зазначив, що люди створюють державу для охорони «життя, свободи та власності», тому держава не може свавільно позбавити або обмежити ці права — тільки у судовому порядку та згідно з принципом справедливості [201 с. 181–182].

      При підготовці нового КПК лунають пропозиції суттєво розширити сферу діяльності суду на досудових стадіях кримінального процесу. Одні автори вважають за необхідне віднести до його компетенції також вирішення питання про застосування окремих заходів кримінально-процесуального примусу, зокрема накладення арешту на майно (незалежно від його виду), відсторонення обвинуваченого від посади тощо [313, с. 92]; інші – наполягають на значно більш широкому визначенні компетенції суду і віднесенні до неї прийняття рішення про застосування всіх заходів забезпечення кримінального провадження, які тією чи іншою мірою обмежують права учасників кримінального процесу, у тому числі судовий виклик і привід, всі запобіжні заходи тощо [209].

      На наш погляд, оптимальне вирішення цього питання можливе лише за умови застосування відповідного критерію, що визначатиме предмет судової юрисдикції. Як такий критерій для розмежування компетенції суду та слідчого, прокурора щодо прийняття рішення про застосування заходів забезпечення кримінального провадження пропонується використати характер цих заходів, можливість їх примусового застосування. При цьому необхідно враховувати, що деякі із запобіжних заходів, незважаючи на їх правообмежувальний характер, потребують згоди особи і тому взагалі не можуть бути застосовані примусово. Так, психолого-примусові заходи, як-от підписка про невиїзд, застава, особиста порука, за своєю правовою природою є запобіжними заходами, що передбачають отримання згоди особи на їх застосування і вчинення нею певних дій, які підтверджують наявність такої згоди (підписання самої підписки про невиїзд, внесення предмета застави тощо). Саме цим пояснюється наявне у п. 3.4 Мінімальних стандартних правил ООН щодо заходів, не пов’язаних із тюремним ув’язненням (Токійські правила), від 14 грудня 1990 р. застереження: «не пов’язані із тюремним ув’язненням заходи, які покладають будь-яке зобов’язання на правопорушника і які застосовуються до формального розгляду або суду або замість них, потребують згоди правопорушника» [Більш детально див.: , с. 257–259]. Враховуючи, що примусове застосування цих заходів є неможливим, а тому й їх обрання не пов’язане із примусовим обмеженням прав особи, рішення про їх застосування може приймати особа, у провадженні якої перебуває кримінальна справа, оскільки звернення до суду за отриманням відповідного рішення в таких випадках невиправдано ускладнить здійснення кримінального провадження. Якщо ж йдеться про обмеження конституційних прав людини шляхом застосування примусу, рішення про проведення таких заходів має приймати суд, оскільки саме судовій процедурі, як зазначалося, притаманні такі гарантії, які найбільшою мірою забезпечують дотримання прав людини. Тому вважаємо, що до компетенції суду, крім тих заходів, що передбачено чинним законом, слід віднести також прийняття рішення про: накладення арешту на майно підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які несуть за законом матеріальну відповідальність за його дії (незалежно від виду майна); відсторонення обвинуваченого від посади; тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом; реалізацію речових доказів до винесення вироку суду або постанови (ухвали) про закриття провадження у справі; привід підозрюваного, обвинуваченого, свідка та потерпілого, у зв’язку з чим передбачити в законі відповідну деталізовану процедуру судового розгляду подання органу дізнання, слідчого про застосування цих заходів. Адже судова процедура може бути ефективним механізмом судового захисту прав, свобод і законних інтересів людини лише за умови відповідності її принципу правової визначеності, що усуває можливість двоякого тлумачення нормативно-правових актів та необґрунтованого судового розсуду. Впровадження розширеної порівняно з чинним законодавством компетенції суду щодо прийняття рішення про застосування зазначених примусових заходів забезпечить безперешкодну реалізацію в даному провадженні права на судовий захист та своєчасність прийняття процесуальних рішень стосовно його реалізації. Деталізація судової процедури розгляду подання органу досудового слідства щодо застосування вказаних заходів та алгоритмізація діяльності суду та учасників такого провадження сприятиме впорядкованості процесу реалізації права на судовий захист та забезпеченню його прозорості і ефективності.

      Вся работа доступна по Ссылке