Проблеми реалізації конституційного права на судовий захист при проведенні слідчих дій

     

      Однією із особливостей слідчих дій є те, що вони поєднані із обмеженням конституційних прав людини, обов’язок забезпечення та захисту яких покладено на державу. Оскільки суд, як зазначалося, від імені держави здійснює судовий захист прав і свобод людини, а саме судовій процедурі притаманні такі елементи, які відіграють роль гарантій цих прав і свобод, що унеможливлюють або мінімізують їх безпідставне обмеження, законодавець передбачив особливий порядок прийняття рішення про проведення низки слідчих дій, які поєднані із вторгненням державних органів до сфери особистого життя людини, отриманням документів, що містять охоронювану законом таємницю тощо.

      Сутність цього порядку полягає у тому, що рішення про здійснення таких дій приймає суд за поданням органу дізнання, слідчого, у провадженні яких перебуває кримінальна справа, погодженим із прокурором. Згідно зі ст. 30 Конституції України проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду або обшуку не допускається інакше як за вмотивованим рішенням суду. Судовим захистом забезпечено і право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції – за ст. 31 Конституції України винятки з нього можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування злочину, якщо іншими способами одержати дані про нього неможливо. На розвиток цих конституційних положень у КПК передбачено, що за рішенням суду здійснюються: огляд житла та іншого володіння особи (ст. 190 КПК), обшук житла та іншого володіння особи (ст. 177 КПК), примусова виїмка із житла та іншого володіння особи, виїмка матеріальних носіїв секретної інформації та/або документів, що містять банківську таємницю, документа виконавчого провадження, а також виїмка оригіналів первинних фінансово-господарських та/або бухгалтерських документів (ст. 178 КПК), накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку (ст. 187 КПК), направлення обвинуваченого на стаціонарну судово-медичну або судово-психіатричну експертизу (ст. 205 КПК). Крім того, відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо посилення правового захисту громадян та запровадження механізмів реалізації конституційних прав громадян на підприємницьку діяльність, особисту недоторканність, безпеку, повагу до гідності особи, правову допомогу, захист» від 12.05.2005 р. позапланова виїзна ревізія або перевірка, а також одержання довідок та/або копій документів про обсяг та обіг коштів на рахунках можуть здійснюватися виключно на підставі рішення суду. Враховуючи, що при провадженні досудового розслідування можливі випадки, коли зволікання з проведенням дій, обумовлене необхідністю отримання судового рішення, може призвести до втрати можливості одержати необхідні фактичні дані, закон передбачає певні винятки із загального порядку проведення цих дій за рішенням суду, особливості застосування яких будуть розглянуті далі.

      Будучи різними за змістом та правовою природою, бідбшість із зазначених дій мають спільну рису – вони поєднані із вторгненням компетентних державних органів до сфери «прайвесі», що в міжнародному праві розуміють як аспекти життя людини, які підлягають безумовній правовій охороні від будь-яких посягань зовні, у тому числі й з боку держави. На цю обставину обґрунтовано звертають увагу в науковій літературі – прайвесі в першу чергу це інтимний світ людини, сфера її особистих відносин, у тому числі сімейне життя, погляди, особисті права, репутація, особисті неформальні зв’язки з іншими людьми, релігійні та політичні погляди, а також особиста недоторканність, недоторканність житла, кореспонденції – основна складова природних, а тому і невід’ємних прав людини. Виступаючи в якості одного з невід'ємних елементів системи загальновизнаних прав людини і громадянина, прайвесі являє собою недоступність для вторгнення ззовні у сферу тих сторін особистого життя особи, котрі вона не бажає робити надбанням інших [66,с.235]. Сутність поняття «прайвесі» лаконічно сформульовано американськими юристами С. Уореном та Л. Брандейсом: «Прайвесі — це право бути залишеним у спокої» [361, с. 460–461; 366, с. 158]. Родовий характер даного поняття обумовлює те, що в міжнародних документах з прав людини гарантії захисту тих прав, основу яких воно становить, поєднані в одній статті. Так, ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод гарантує кожному право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Оцінюючи втручання державних органів у права заявників, передбачені ст. 8 Конвенції, Європейський суд постійно наголошує, що таке втручання не порушує ст. 8, якщо воно здійснюється «згідно із законом», переслідує законну мету, зазначену в цій статті, та якщо воно є необхідним у демократичному суспільстві задля досягнення цієї мети. При цьому, зазначає Європейський суд у рішенні від 2 листопада 2006 р. у справі «Волохи проти України», словосполучення «згідно із законом» не просто відсилає до національного законодавства, а й пов’язане з вимогою якості закону, тобто вимогою дотримання принципу верховенства права, про що прямо говориться в преамбулі Конвенції. Отже, цей вислів означає – і це випливає з предмета і мети ст. 8, що в національному законодавстві має існувати засіб правового захисту від свавільного втручання державних органів у права, гарантовані п. 1 цієї статті. Ризик такої свавільності є особливо очевидним в умовах, коли повноваження виконавчої влади здійснюються таємно. Суд зауважив, що національне законодавство повинне передбачати механізм ефективного захисту особи від зловживань. Такі гарантії захисту мають бути чітко встановлені законом та застосовуватися для нагляду за діяльністю відповідних органів або служб. При наглядових провадженнях мають дотримуватися цінності демократичного суспільства настільки добросовісно, наскільки це можливо, зокрема верховенство права. Верховенство права, між іншим, передбачає, що втручання органів виконавчої влади у права осіб має здійснюватися судовим органом щонайменше як останньою інстанцією, оскільки судовий контроль дає найбільші гарантії незалежності, безсторонності та здійснення належного провадження [ , с. 32–33].

      Зазначене дає можливість дійти висновку, що у випадках необхідності обмеження права з метою досягнення суспільно значущої мети, яка полягає у розслідуванні злочину та захисті інтересів інших осіб (зокрема потерпілого та цивільного позивача), держава повинна встановити такий процесуальний механізм, який би унеможливлював безпідставне втручання до сфери приватного життя людини з боку органів державної влади, забезпечував надійний захист особи від посягань на її права та законні інтереси. З цією метою законодавець запровадив судовий розгляд подання слідчого про проведення слідчих дій та прийняття відповідного рішення суду, який становить зміст окремого судового провадження, що стосовно основного провадження по розслідуванню злочину має допоміжний, правозабезпечувальний характер.

      Порівняно із порядком судового розгляду подання органу дізнання, слідчого про застосування заходів кримінально-процесуального примусу (зокрема, взяття під варту), судова процедура розгляду подання про проведення слідчих дій має суттєву специфіку, яка обумовлена характером запитуваних дій. У даному випадку спостерігається конкуренція публічного та приватного інтересу, адже право особи брати участь у судовому розгляді та знати про можливі дії, що обмежують її конституційні права, конкурує з інтересами досудового слідства, які полягають у забезпеченні його таємниці. Пріоритет останніх у такому випадку виправдовується необхідністю захисту інтересів інших осіб, у першу чергу потерпілого, а також суспільства та держави. Тому судовий розгляд подання органу дізнання та слідчого про проведення зазначених дій не може здійснюватися у відкритому судовому засіданні, у зв’язку із чим участь у ньому особи, щодо якої застосовуватимуться запитувані процесуальні дії, виключається. Це однак не означає, що в порядку даного провадження право на судовий захист не реалізується і особа позбавлена судового захисту її прав та законних інтересів. Навпаки, запровадивши судовий порядок прийняття рішення про проведення зазначених дій, законодавець тим самим забезпечив реалізацію права на судовий захист прав, свобод та законних інтересів особи, щодо якої планується провести ці дії, поклавши обов’язок вирішити питання про законність та обґрунтованість обмеження конституційних прав людини на недоторканність житла та іншого володіння, таємницю листування тощо не на особу або орган, який здійснює кримінальне переслідування і в силу цього не може бути безстороннім суб’єктом, а на суд. Можливість такого обмеження виключно за рішенням суду є гарантією, що забезпечує реалізацію права на судовий захист. Відсутність у судовому засіданні особи, щодо якої можливе застосування обмеження її прав та законних інтересів, а також її представника не позбавляє суд обов’язку перевірити наявність фактичних та правових підстав для проведення запитуваної дії. Слушно у зв’язку з цим зазначає В.О. Лазарєва, що відсутність особи при прийнятті судом рішення може розглядатися як обставина, що обумовлює підвищені вимоги до обґрунтованості подання органу кримінального переслідування [119, с. 152].

      Судова статистика свідчить про те, що з кожним роком кількість розглянутих судом подань органів дізнання та досудового слідства збільшується (у 2006 р. суди розглянули 86,8 тис. подань; у 2007 р.– 101,9 тис. подань; у 2008 р. – 119, 2 тис. подань; у 2009 р. – 142 тис. подань) [284, с. 40; 285, с. 21; 286, с. 24; 371, с. 34]. При цьому звертає увагу показник щорічно задоволених подань, який відзначається стабільністю і в середньому становить 92-93%. У зв'язку з цим постає логічне питання стосовно причин такого високого відсотка задоволених подань, який, зрозуміло, може бути пояснений або високою якістю досудового слідства і тих процесуальних документів, що спрямовуються до суду, або недоліками цього напрямку судової діяльності, що в свою чергу, може викликатися недосконалістю процедури її здійснення та/або відсутністю вимогливого ставлення суддів до розгляду питання про обмеження конституційних прав особи при проведенні слідчих дій. Ця ж проблема є характерною і для правозастосовної практики Російської Федерації, у зв’язку з чим вона піддається ґрунтовному науковому аналізу відомими вченими [ , с. 60-69; , с. 13-16; , с. 4-8]. Порівняння наведених показників з даними судової статистики, що стосуються судового розгляду скарг на дії та рішення органів дізнання, досудового слідства та прокурора (нагадаємо, майже 40% оскаржуваних рішень скасовуються судами) приводить до висновку про те, що причини стабільно високого задоволення подань органів досудового слідства треба шукати у недосконалості правового механізму здійснення судом функції забезпечення законності обмеження конституційних прав людини при проведенні слідчих дій та формалізмі у підході суддів до розгляду цих питань.

      Незважаючи на особливу значимість процедурних правил здійснення даного судового провадження для забезпечення винесення законного, обґрунтованого, вмотивованого та справедливого судового рішення, треба констатувати очевидну прогальність законодавства у цій частині; стосовно деяких процесуальних дій, які за законом мають проводитися виключно за рішенням суду, порядок судового розгляду даного питання взагалі не передбачено (зокрема, накладення арешту на вклади).

      Найбільш повну правову регламентацію отримав порядок судового розгляду подання про проведення обшуку житла чи іншого володіння особи (правова природа та порядок здійснення огляду, обшуку та виїмки в роботі не розглядаються, оскільки ці питання виходять за межі даного дослідження [детально про це див.: 495, с. 306–317; , с. 84–113; ; ; ; ]. Згідно із ч. 5 ст. 177 КПК обшук житла чи іншого володіння особи, за винятком невідкладних випадків, проводиться лише за вмотивованою постановою судді.

      Вся работа доступна по Ссылке