Формування системи інноваційного забезпечення відтворювальних процесів підприємств сільського господарства
Одним з основних напрямів забезпечення відтворення матеріально-технічної бази сільськогосподарських товаровиробників у сучасних умовах розглядається широкомасштабне застосування новітніх наукових досягнень у сфері технології та організації виробництва з метою збільшення обсягів і поліпшення якості продукції. Можливості використання інновацій сільськогосподарськими підприємствами до-сить обмежені внаслідок впливу багатьох чинників: дефіцит фінансових ресурсів; різке підвищення цін на нові засоби виробництва; відсутність регулятивних механі-змів, що сприяють поширенню застосування інновацій у сільському господарстві.
Процес масового поширення інноваційних розробок може здійснюватися сис-темно, безперервно і ефективно лише за умови сформованої відповідної інновацій-ної інфраструктури. Зазначимо, що інноваційна інфраструктура ще не досягла не-обхідного рівня розвитку, і знаходиться тільки на початковому етапі свого форму-вання, її окремі складові елементи функціонують розрізнено. Питання щодо фор-мування інфраструктури ринку інноваційної продукції для сільськогосподарського виробництва є складним і багатоаспектним.
Успішна реалізація стратегічних цілей щодо інноваційного розвитку сільсько-господарського виробництва значною мірою залежить від ефективного викорис-тання інформаційних ресурсів. Передумови інформаційного забезпечення діяльності сільськогосподарських товаровиробників формуються під впливом факторів його зовні-шнього та внутрішнього середовища функціонування, а також відповідно до наявності інформаційних ресурсів, можливостей їх впровадження та вирішення проблем щодо діє-вої інформаційної взаємодії із суб’єктами ринку.
Вітчизняна аграрна сфера, суб’єкти якої господарюють у сприятливих природно-кліматичних умовах, внаслідок технологічної відсталості та нераціональної організації її реформування за неоліберальною моделлю нині неспроможна забезпечити населення доступною за цінами і відповідної якості продовольчою продукцією. Виробництво сіль-ськогосподарської продукції на одну особу населення скоротилося у 2011 р. порівняно з 1990 р. на 40%. До того ж на внутрішньому ринку відбувається заміщення вітчизняної продукції імпортною внаслідок її більш високої цінової конкуренто-спроможності, дося-гнутої у т.ч. за рахунок використання інноваційних технологій.
Основними результатами реформування вітчизняного аграрного сектору стали катастрофічне падіння виробництва сільськогосподарської продукції, детехнологі-зація та деіндустріалізація. Парадоксальність ситуації полягає в тому, що науковий потенціал у 2011 р. порівняно з 1991 р. скоротився у 1,3 раза, водночас загальна чи-сельність дослідників країни зменшилась у 2,6 раза. Останній показник в аграрно-му секторі був менш значним, ніж скорочення аграрного сектору, включаючи обся-ги виробництва продукції, розмір ріллі, а також чисельність зайнятих у ньому [318].
Кадрова наукоємність аграрного сектору за роки реформ навіть зросла. Його науко-вий потенціал налічує понад 11 тис. науковців (15% загальної чисельності науковців кра-їни), у т. ч. 2,1 тис. докторів і кандидатів наук, понад 200 академіків і членів-кореспондентів. Аграрний сектор обслуговує Національна академія аграрних наук Укра-їни, яка об’єднує понад 120 наукових установ. На виробничі потреби досліджуваної галу-зі працює розвинута система навчальних закладів аграрної освіти.
Невирішеною проблемою є надто низький рівень затребуваності результатів аграр-ної науки сільськогосподарським виробництвом, що закономірно призводить також до зниження якості її функціонування. Так, у 2011 р. із 785 розробок з фундаментальних досліджень, над якими працював науковий потенціал НААН, лише 181 розробка була освоєна виробництвом, або 23%, із 980 наукових програм прикладного характеру ре-зультативно використані у виробництво 183 розробки, або 18,6% [319].
В останні роки різко скоротилося виділення коштів на наукові прикладні до-слідження: у розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь більш як удвічі порів-няно з 1990 роком. Водночас у 18 розвинених країн світу за останні три десятиліття вони збільшилися від 0,96 до 2,2% ВВП, що припадає на сільське господарство, в тому числі у США від 1,32 до 2,2%, в Австралії витрати на аграрні дослідження за вказаний період зросли від 1,5 до 4,42%, в ПАР від 1,39 до 2,59%, а в 17 африкан-ських країнах від 0,42 до 0,58% ВВП, що припадає на сільськогосподарське виро-бництво [320].
Аграрна наука на 75% фінансується за рахунок державного бюджету (наукова галузь країни – на 39%), що є доказом неефективності проведених в аграрному сек-торі реформ, внаслідок яких аграрна наука залишилася відірваною від сільськогос-подарського виробництва і слабо комерціоналізованою, що суперечить набутому світовому досвіду, де аграрна наука, навпаки, є найбільш комерціоналізо-ваним се-ктором [319]. За такої ситуації держава має негайно вжити заходів щодо захисту сільськогосподарського товаровиробника від руйнівної сили неолібералізму і ство-рення економічних, правових, організаційних, соціальних та інших умов для спря-мування реформ на забезпечення інноваційного розвитку досліджуваної галузі.
Відомо, що Україна першою серед держав СНД законодавчо закріпила курс на науково-технологічне оновлення економіки. У прийнятому ще в 1991 р. Законі України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної полі-тики» було констатовано, що саме науково-технічний прогрес є головним факто-ром розвитку суспільства і проголошено, що «держава надає пріоритетну підтрим-ку розвитку науки як визначального джерела економічного зростання». У дещо ін-шій редакції це положення міститься і в Законі України «Про наукову і науково-технічну діяльність», який був прийнятий у 1998 р. замість вище названого: «Роз-виток науки і техніки є визначальним фактором прогресу суспільства, підвищення добробуту його членів, їх духовного та інтелектуального зростання» [321].
Реалізація такого спрямування політики держави та вибір інноваційної моделі розвитку економіки конкретизовані Постановою Верховної Ради України від 13 липня 1999 року № 916-XIV [322], якою була затверджена Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України, а також низкою законів Украї-ни: «Про спеціальну економічну зону «Яворів»; «Про спеціальний режим іннова-ційної діяльності технологічних парків»; «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки»; «Про інноваційну діяльність»; «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні»; «Про загальнодержавну комплексну програму розвитку ви-соких технологій»; «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу тех-нологій»; «Про науковий парк «Київська політехніка».
Орієнтація на інноваційний алгоритм розвитку знайшла своє відображення в Угоді про партнерство і співробітництво з Європейськими Співтовариством 14 че-рвня 1994 р., яка набула чинності 1 березня 1998 р., в Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу, затвердженій Указом Президента України від 11 червня 1998 р. № 615/1998, а також у Стратегії економічного та соціального розвитку України «Шляхом європейської інтеграції» на 2004–2015 роки», теж затвердженій Указом Президента України від 28 квітня 2004 року № 493/2004.
Цими документами та численними підзаконними актами в Україні було створено нормативно-правову базу, якою не тільки передбачалася загальна оріє-нтація на інноваційний розвиток економіки, але й окреслювались основні меха-нізми втілення в життя такого курсу державою. Проте практичне застосування цих механізмів в Україні не відбулося. При цьому Верховна Рада України не ви-явила достатньої послідовності: затвердивши законодавчо норми прямої дії, вона погодилася з пропозиціями виконавчої влади про призупинення дії відповідних статей законів, спочатку тимчасово, а потім і вилучення їх із чинної законодав-чої бази.
Після вилучення статей 21 та 22 Закону України «Про інноваційну діяльність», він практично втратив свій сенс і по суті перетворився на суто декларативний до-кумент, у якому визначається певна термінологія і згадуються поширені в світі ме-ханізми впливу держави на інноваційні процеси, але жоден з цих механізмів реаль-но не запроваджується [323]. Можливо, спроба організувати підтримку й стимулю-вання всіх без винятку інноваційних проектів, передбачена в першій редакції зако-ну, була дещо передчасною.
Ідея формування на конкурсних засадах державних науково-технічних про-грам, спрямованих на реалізацію пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки в Україні, була скомпрометована вже тим, що на їх виконання Мінфін виділяв надто малу частку коштів від загального фінансування науки. Тобто реально вони не від-повідали поняттю «пріоритетні». Суттєві нарікання викликала також процедура ви-значення пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки та тематичної спрямова-ності програм. Механізми формування і реалізації ДНТП, незважаючи на те, що в них вперше був реалізований прогресивний конкурсний підхід до вибору проектів, практично відійшли від вимог програмно-цільового підходу, а тому не давали мо-жливості скористатися перевагами такого підходу.
Нині наша країна є єдиною країною Європи, в якій жодним чином не стиму-люються інвестиції в наукові дослідження і розробки, практично відсутній вплив держави на інноваційні процеси в економіці, внаслідок недостатньої підтримки держави науковий потенціал деградує. Без вирішення цих проблем зусилля щодо переведення економіки на інноваційний шлях розвитку не матимуть підґрунтя.
Нині аграрною наукою запропоновано розробки, використання яких дозволяє удосконалити системи ведення сільського господарства, збільшити продуктивність землекористування і тваринництва, підвищити ефективність сільськогоспо-дарського виробництва. Однак сільськогосподарські товаровиробники належним чином не впроваджують науково-технічну продукцію, що пов’язано не тільки з їх-нім несприятливим фінансовим станом, але і з низькою зацікавленістю фахівців і керівників. Слабка сприйнятливість результатів науково-технічного прогресу, як правило, пов’язана не лише із недостатньою інформованістю, а й невідповідною підготовкою кадрів.
Вся работа доступна по Ссылке
