Сучасний ринковий механізм і проблеми державного управління економікою

     

      Більше двох століть минуло з того часу, коли А. Сміт пояснив феномен ринкової економіки. Механізм, який він досліджував, здавався напрочуд природним і гармонійним: адже всі люди за натурою, від природи homo economicus, а невидима рука якнайкраще, найефективніше, автоматично виконує роботу по узгодженню інтересів окремих суб’єктів ринку – тож втручання держави непотрібне, навіть шкідливе, настільки злагоджено працює ринковий механізм – так звана концепція laissez faire.

      Теорія А. Сміта суттєво вплинула на уявлення про функціонування економічної системи, що й дотепер традиційно визначається двома чинниками: безумовним пріоритетом приватних інтересів, які зводяться до особистого матеріального збагачення, і своєрідними ринковими методами регулювання господарського життя в умовах вільної досконалої конкуренції.

      Ринкова економіка ґрунтується на неплановому, неконтрольованому реагуванні окремих виробників і корпорацій, малих чи великих, на запити і купівельну спроможність споживачів у межах країни і за кордоном. Купівельна спроможність, яка підштовхує цей механізм, є похідною продуктивності виробництва і від неї залежить. Замкнуте коло. Це — суть ринкової системи. Після краху соціалізму в Східній Європі та Радянському Союзі, а також його істотно модифікованої форми в Китаї, немає нічого іншого. Центральним питанням, як відомо, є те, наскільки цей економічний організм, цей механізм, функціонує незалежно, а якою мірою він вимагає підтримки або обмеження купівельної спроможності (ефективного попиту), що створює додаткові можливості для цієї системи. Ще одне нагальне питання - як контролювати цей механізм і керувати ним так, щоб він діяв у інтересах суспільства, а не суперечив їм; зокрема, яке регулювання з боку держави для цього необхідне. Останнє вважається однією з найбільш дискусійних соціальних і політичних проблем нашого часу. Суперечка точиться між тими, хто підтримує автономну, внутрішньо мотивовану роботу системи і, зокрема, фінансову мотивацію, як стимул для учасників, і тими, хто відстоює необхідність втручатися в економічні процеси і блокувати соціально шкідливі або глибоко саморуйнівні тенденції.

      Ринковий механізм — це різні форми ринків, складна система торговельних послуг, опосередкування суспільного поділу праці між економічно відокремленими виробниками матеріальних благ і послуг, встановлення цін за спиною виробника і споживача, стимулювання оптимізації пропорцій поділу праці, визначення конкурентоспроможності і розорення неконкурентоспроможних виробників.

      Водночас, ще з часів класичної школи економісти ставили питання про обмеженість «ринкової» економіки, про часові границі її існування. Найчастіше це пов’язувалося з обмеженістю природних ресурсів. Так, наприклад, Д. Рікардо вважав обмеженість неминучою, оскільки вона — це прояв закону спадної родючості землі. Пізніше, намагаючись подолати такий песимізм, Дж.С.Мілль посунув ці границі в невизначене майбутнє, чи, як вважають деякі, навіть ліквідував їх завдяки введенню поняття технічного прогресу та уявлень про вдосконалення відносин розподілу. Неокласична школа в цілому успадкувала економічну доктрину класиків, додавши нові аргументи у вигляді законів попиту й пропозиції. Саме питання про границі історичного прогресу ринкової системи неоклассики зробили теоретично неактуальним. Їх увага булла зосереджена на функціональних зв’язках економічних величин, об’єктом теоретичного аналізу були умови рівноваги, а не розвитку економічної системи. Вільна конкуренція вважалася тією «пружиною», яка автоматично виводить економічну систему на оптимальний рівень функціонування. Концепція невтручання держави розглядалася як єдино правильна, а динамічна еволюція країн із ринковою економікою доводила це на практиці [8, 155]. Картину гармонії псували кризи надвиробництва, що відбувалися з певною регулярністю. «Велика депресія» стала останньою з низки найвизначніших кризових випробувань класичної економічної теорії. Внаслідок цього були змінені теоретичні підходи, і наука відійшла від концепції laissez faire. Якщо Маркс довів необхідність закінчення епохи капіталізму, то Кейнс пізніше показав, за яких умов цього кінця можна уникнути [8]. Головною з них, він вважав втручання держави в економічне життя — за допомогою фіскальної та кредитно-грошової політики держава здатна зменшити вплив економічних підйомів та спадів і запобігти значним кризам. Кейнсіанська модель регулювання економіки з’явилася як відповідь на технічні та економічні зрушення, що у той час суттєво змінили ринкове господарство: передові позиції в більшості галузей посіли монополії, досконала конкуренція поступилася недосконалій, на ринку праці вагому роль стали грати профспілки. Природно, що в цих умовах скорочувалась можливість автоматичного ринкового саморегулювання. Подальший розвиток економічної теорії в 40-х - 60-х роках нашого століття проходив під знаком кейнсіанства (на практиці це почалося навіть раніше — в 30-ті роки без теоретичного обґрунтування, навпомацки, в ході «нового курсу» президента Т.Д. Рузвельта). Представники кейнсіанства практично довели неспроможність автоматичного регулювання ринкової економіки й розробили комплекс заходів державного втручання в діяльність економічної системи. Як результат теорія почала формуватися на підгрунті поєднання економічної ефективності з принципами соціальної справедливості.

      Державне регулювання вже не розглядалося як безумовний рецепт економічного здоров’я країни. Цьому сприяли зміни, що відбулися в господарській практиці західних країн, починаючи з кінця 70-х років. Відома нафтова криза поставила західний світ перед суворою необхідністю переходу на нові ресурсозберігаючі технології. Це, у свою чергу, дало поштовх розвитку нового етапу НТР, і врешті-решт, призвело до структурних зрушень, випереджаючого зростання сфери послуг, особливо інформаційних, до розширення й ускладнення номенклатури продукції, що виробляється, скорочення життєвого циклу товарів. Зміни обумовили досить сильні зсуви акцентів розвитку на користь малого бізнесу. Слід відзначити також активну політику, яку проводили тогочасні уряди більшості західних країн у напрямку приватизації, денаціоналізації та демонополізації. Наслідком цих перебудов були відновлення колишньої ролі конкуренції і звернення до економіки, схожої більше на класичну модель.

      Глобальні процеси структурної перебудови економічних систем знайшли відображення і в економічній теорії. На думку прихильників лібералізму, держава лише обмежує інвестиційну активність приватних підприємців, тому безумовний пріоритет слід віддавати індивідуальним мотивам homo economicus, які конкурують на ринку. Чи означає це, що теорія повертається на засади класичної й неокласичної школи? Відповісти на це питання заважають деякі неточності, які притаманні аргументації позицій сучасних консерваторів. По-перше, вони у своїй більшості відверто ігнорують той факт, що саме обмеження ринкового автоматизму методами державного регулювання врятувало економічну систему після катастрофи 1929- 1933 рр. і саме завдяки державному втручанню ринкова система поступово змінила риси «дикого капіталізму» на цивілізовані форми, що дозволяють сьогодні вважати її єдиною, яка відповідає природі людини.

      По-друге, можна погодитися, що посилення ринкових методів стимулювання і регулювання економіки відбувається на макрорівні, внаслідок чого держава втрачає свої колишні позиції в економіці. Не можна, однак, не помітити, як змінився мікрорівень: обмеження державного втручання до мінімально можливого рівня компенсується посиленням планового регулювання на рівні фірми. Будь-яка фірма сьогодні не працює на невідомий ринок, а використовуючи прямі контрактні та коопераційні зв’язки, визначає, чи потрібен цей товар споживачам, за якою саме ціною його готові придбати, яку саме кількість. Сучасне ринкове господарство є сумішшю плану й ринку, в якому план визначає стратегію розвитку, реалізацію суспільних інтересів, а ринок є оболонкою, формою господарської діяльності. У цьому поєднанні зміни торкнулися не тільки ринку – сучасний план далекий від директивного планування, знайомого з радянських часів, це планування індикативне, гнучке і варіантне.

      По-третє, неоконсервативні течії економічної думки грунтуються на досвіді розвинутих країн. Подібний підхід уявляється цілком природним, але при цьому неминуче ігноруються ті «пільгові умови», в яких знаходяться ці країни, на відміну від так званого периферійного світу, який об’єднує країни з недосконалим ринком, нерозвинутою ринковою інфраструктурою, значним місцем нетоварних відносин. Високий рівень життя, наприклад, у західноєвропейських країнах, їх стабільний економічний розвиток, висока ефективність економіки — це результат не тільки розвинутого ринкового механізму, а й нееквівалентного обміну з периферійними країнами. Навіть у постколоніальний період вони лишаються постачальниками дешевої сировини, енергоносіїв чи трудомісткої, ресурсоємної продукції, виробництво якої забруднює навколишнє середовище. Розвинуті країни спеціалізуються на експорті наукоємної продукції, у виробництві якої переважають витрати на наукові дослідження і високою є питома вага фахівців з вищою освітою в складі робочої сили. Одночасно в країни, що розвиваються, постачається техніка та технології «вчорашнього дня» і тим самим закріплюється підпорядковане становище країн периферії.

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16855.html " target="_blank">Ссылке