Методичні підходи до оцінювання ефективності єврорегіонального співробітництва в контексті сталого розвитку територій
Визнаним фактом є те, що в ЄРС ефективність і її оцінка ускладнюється тим, що не залежить прямо пропорційно від дій об’єкта оцінювання й має враховувати впливи регіонів суміжних країн, які беруть участь в спільних проектах. В цьому контексті важливо забезпечити системний підхід до аналізу, насамперед, економічної складової співробітництва.
Слід зазначити, що наявність регіональних дисбалансів негативно впливатиме на ЄРС, а поглиблення розриву в показниках перешкоджатиме формуванню спільних економічних проектів; ускладнюватиме розв'язання екологічних проблем; розвиток інфраструктури та вирішення інших завдань. Тому, в науковому і практичному аспектах актуалізується питання вивчення і проведення заходів, спрямованих на усунення диспропорцій та вирівнювання показників суб’єктів ЄРС, які з’явилися в початковий період формування ринкових відносин (зазначене обґрунтовано у [91]).
Виходячи з того, що проблема має комплексний, системний характер, автор вважає за необхідне вдосконалення сукупності критеріїв віднесення регіонів до тієї або іншої категорії, досліджувати причини тенденцій, які склалися, і на цій основі визначати конкретні механізми розвитку ЄРС (обґрунтовано автором у попередній науковій праці 156).
В цьому контексті важливим є використання європейського досвіду, оскільки регіони України відрізняються не лише у внутрішньому вимірі між собою за рівнем соціально-економічного розвитку, а й за ефективністю економіки, рівнем життя та екологічної безпеки, конкурентоспроможністю значно поступаються регіонам європейських країні і потребують застосування антикризового менеджменту.
Отже, в ЄРС ця нерівність ускладнює прийняття взаємовигідних рішень, оскільки економічно менше розвинуті регіони мають більші потреби і менші можливості. Водночас, реалізовані спільно з європейськими країнами проекти свідчать, що в стратегічному плані після вирівнювання показників перевагу отримуватимуть регіони донори, оскільки їх більш потужний виробничий потенціал здатний ефективніше використовувати нові можливості. У загальному вигляді українські регіони поділяються на три основні групи:
- ті, що мають можливості до зростання за рахунок внутрішніх джерел регіону, зокрема, мобілізації трудових, матеріальних, фінансових та людських ресурсів на пріоритетних напрямах;
- ті, що потребують сприяння розвитку з боку держави;
- ті, що можуть поліпшувати показники за рахунок зовнішньої економічної діяльності, зокрема, ЄРС.
Відтак, українською наукою розроблений відповідний понятійний апарат, що дозволяє відносити регіони до основних груп і може бути використаний для оптимізації ЄРС та пропонування українськими регіонами адекватних потребам проектів (досліджене у роботі [167]). Виходячи з цього, на думку автора, можна запропонувати різні підходи до ЄРС – територіальний, промислово-виробничий, аграрний, інфраструктурний, соціальний. Зауважимо, що територіальний підхід передбачає комплексні заходи з розвитку за рахунок ЄРС всіх населених пунктів. Однак він затратний і неефективний, оскільки багато населених пунктів не мають реальних умов для розвитку. Промислово-виробничий і аграрний опираються на створення або відновлення підприємств та пріоритетних сфер промислового та сільськогосподарського виробництва. Інфраструктурний передбачає розвиток на основі наявних можливостей транспортної, туристичної або інших галузей. Соціальний підхід передбачає реалізацію соціальних проектів.
Отже, для визначення практичних кроків регіони кожної країни необхідно розглядати за структурно-територіальною та системно-виробничою ознаками. Наприклад, у складі районів є селища та села, соціально-економічні та демографічні показники яких в сумі визначають рівень соціально-економічного розвитку. Отже, для забезпечення цілеорієнтованого розвитку ЄРС по кожному регіону необхідно визначитися щодо пріоритетів, можливостей економічного оздоровлення, відтворення поселенських ознак та створення умов для життєдіяльності населення.
Як відзначають дослідники у роботах 69; 76; 113; 135, в реаліях України до депресивних територій відноситься низка областей та районів, а до деградуючих частина сільських населених пунктів. В депресивних за показниками регіонах є населені пункти, які розвиваються, і навпаки – в стабільних регіонах є депресивні поселення. Джерелами подолання депресивності можуть бути інвестиції, кредитні ресурси, бюджет, бізнесові кошти, продаж та здача в оренду земель та об’єктів нерухомості (досліджено автором у попередній праці 157).
На практиці, в більшості випадків до депресивних поселень не відносяться районні центри. Через них здійснюється вплив на сільські поселення щодо доступності до сфер зайнятості, транспортної інфраструктури, послуг зв’язку, освіти, охорони здоров’я, управління тощо. За своїми виробничими, соціальними і адміністративними функціями вони є фактичними центрами забезпечення життєдіяльності і за відповідної організації можуть позитивно впливати на прискорення розвитку населених пунктів регіону. Необхідно зазначити, що заходи, які здійснюються в ЄС до проблемних регіонів, мають інше спрямування, оскільки віднесення регіонів до проблемних здійснюється за фактором спаду промислового виробництва, високої частки зайнятих у сільському господарстві, низького рівня доходів (досліджено у роботі [113]).
Отже, на думку автора дослідження, оцінка стану регіону повинна враховувати економічну, соціальну, демографічну, ресурсну та інші складові територіального розвитку. Доцільним є визначити, що для організації ЄРС необхідним є: детальний аналіз місцезнаходження регіону, розміщення продуктивних сил, туристично-рекреаційного потенціалу тощо; визначення динаміки макроекономічних показників розвитку; оцінка інвестиційного клімату для модернізації економіки; дослідження виробничої інфраструктура; з'ясування стану та якості інформаційно-комунікаційної галузі; здійснення регуляторної політики, яка застосовуються до малого і середнього бізнесу.
Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16883.html " target="_blank">Ссылке
