Основні напрями вдосконалення національної політики щодо регулювання ринку туристичних послуг
З метою утримання провідних позицій на міжнародному туристичному ринку держави світу прагнуть до найбільш ефективного використання наявних туристично-рекреаційних ресурсів. Для України ця проблема значно ускладнюється, оскільки їй потрібно ще зайняти гідне місце серед високо розвинутих туристичних держав. Враховуючи існуючі труднощі трансформаційного періоду, які відбуваються у суспільстві, відносну слабкість національного бізнесу, відсутність досвіду туристичної діяльності в умовах світової конкуренції, дієва підтримка перспективних галузей економіки, однією з яких є туризм, вкрай необхідна і повинна бути постійно у центрі уваги національної політики. Як правило, національна політика означає наміри органів державної влади вжити певних заходів загального характеру для вирішення визначених завдань, тобто для здійснення державного управління та регулювання.
Оскільки можливості саморегулювання туристичної галузі є характерними лише для раннього етапу розвитку і в даний час повністю вичерпані, постає гостра необхідність у формуванні дієвої національної туристичної політики. Причинами цього є: масовість туристичних подорожей; залучення багатьох країн і регіонів до туристичного бізнесу, загострення конкурентної боротьби на міжнародному туристичному ринку; збільшення кількості галузей, організацій та підприємств, зайнятих у галузі туризму; посилення економічної, соціальної, культурної, політичної ролі туризму в національному й міжнародному масштабах тощо.
Саме поняття «туристична політика» виникло у той час, коли туризм перетворився у масове соціально-економічне явище і став відігравати важливу роль у розвитку багатьох держав. Національна туристична політика являє собою сектор загальної політики держави, але,як зазначалось раніше, існують і деякі специфічні фактори, під впливом яких вона формується. До них належать: природні умови країни; транспортна мережа і транспортна доступність; соціальні фактори (умови життя людей, система відпусток); економічні фактори, пов’язані із створенням економічної основи для розвитку туризму (стабільні валютно-фінансові, зовнішньоекономічні відносини); правові фактори, пов’язані із створенням і функціонуванням туристичного законодавства тощо. Більшість цих факторів нами була досліджена та проаналізована в попередніх розділах дисертації, що створює значне підґрунтя для розробки висновків та пропозицій щодо формування ефективної національна туристична політика України.
Туристична політика розглядається як діяльність держави щодо розвитку туристичної галузі і суб’єктів туристичного ринку, вдосконаленню процесу туристичного обслуговування громадян і закріплення на їх основі свого політичного, економічного і соціального потенціалу. Вона представляє собою сукупність форм, методів і засобів впливу держави на функціонування галузі туризму для досягнення конкретних цілей збереження і розвитку економіки країни.
Необхідність впливу органів державної влади на розвиток туризму доведена світовою практикою. Так, в Гаазькій декларації по туризму, прийнятій в 1989 р. зазначено, що туризм повинен плануватися державною владою на комплексній і послідовній основі з урахуванням всіх аспектів цього феномена [122, с. 617].
Як вже зазначалося в попередньому розділі,у більшості країн світу з метою формування та реалізації туристичної політики на державній основі створені національні туристичні організації, основним завданням яких є загальне управління розвитком туризму, збільшення фінансових надходжень від іноземного туризму, розширення туристичного сезону і напрямів туристичних потоків у нові туристичні регіони країни тощо. В межах своїх повноважень вище згадані державні туристичні організації проводять рекламну, організаційну та дослідницьку роботу.
Більшість зазначених туристичних організацій займаються регулюванням та контролем підприємств туристичної галузі, зокрема: розробкою та регулюванням діяльності готельного бізнесу, контролем цін, видачею ліцензій та дозволів на будівництво, модернізацію та розширення об’єктів, розробкою правил та регулюванням діяльності туристичних агентств і туристичних операторів, питаннями законодавства, здійсненням контролю за його виконанням, видачею ліцензій на відкриття туристичних організацій, їх класифікацією.
За даними Конгресу США, майже всі країни світу – 175 держав, в тій чи іншій мірі регулюють галузь туризму. Необхідність участі держави підкреслюється і в рекомендаціях міжнародних організацій. В матеріалах Симпозіуму Європейської Економічної Комісії ООН по плануванню туризму визначається, що «туризм представляє собою комплексне явище, пов’язане з різними життєво важливими галузями діяльності. Він містить в собі як можливості для розвитку, так і значні небезпеки» [123, с. 3].
Процес росту будь-якої економіки залежить від ряду взаємодіючих зусиль. Крім загальних принципів, на чому ґрунтується туристична політика в багатьох країнах, практична реалізація стратегій повинна здійснюватися в межах розроблених політичних механізмів. Політичне забезпечення сталого розвитку туризму має передбачає високу увагу до існуючих проблем.
Важливою є проблема, що стосується політики туризму, яка має бути представлена прийнятим державою підходом до сталого розвитку туризму та визначеними ролями, що повинні підтримувати усі учасники туристичної галузі.
Дослідження в першому розділі дисертації механізм реалізації державної туристичної політики України виявило певні недоліків. Так, реалізація політики відбувається з орієнтацією на чітко поставлені цілі, завдання та розроблений план заходів, проте без формулювання відповідних та достатніх кількісних та якісних критеріїв її ефективності, причиною чого є недосконалість, а часто і відсутність, необхідної інформаційної бази, в т.ч. статистичної. Це не дає можливості для проведення якісного моніторингу та оцінки наслідків й результатів впровадження політики. Вся оцінка зводиться до контролю за виконання заходів програми та аналізу скупої інформаційної бази.
Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16886.html " target="_blank">Ссылке
