Історико-правові аспекти становлення і розвитку Воєнної організації України

     

      Держава є, без перебільшення, однією із найбільш унікальних та складних форм соціальної самоорганізації людей. Створення держави, організація її владної внутрішньої структури, визначення політико-територіальних кордонів є індикатором зрілості суспільства, показником стрімкого культурного розвитку та зростання рівня інтелекту народних мас. Держава завжди була і залишається сьогодні основною функціональною складовою світової цивілізації.

      З плином часу та підвищенням рівня загального культурного розвитку людства, державно-владна організація ускладнювалася, а її апарат ставав багатоступеневим і поліструктурним як в організаційному, так і функціональному плані. Необхідність постійного підтримання самостійності влади та самобутності населення на певній території вимагало від держави ефективної діяльності в напрямі самозахисту від зовнішніх загроз, а особливо – від агресії інших подібних державних утворень. Цей фактор закономірно обумовив створення у структурі державного апарату силового компоненту, який став прообразом сучасних збройних сил і ліг в основу формування військової організації держави.

      Незважаючи на те, що Україна є відносно молодою демократичною країною сучасного світу, історія військової організації на її теренах і, зокрема, збройних сил, нараховує тисячоліття. В контексті нашого дослідження, ретроспективний аналіз історико-правових аспектів формування військової організації України, має особливо важливе практичне значення. З’ясування найважливіших, основних аспектів історичного становлення та правового забезпечення військової організації дасть змогу сформувати уявлення про роль і місце військового компоненту в тисячолітній історії державотворення Українського народу.

      Логічною основою дослідження історико-правових аспектів розвитку військової організації України буде визначення періодизації основних історико-часових параметрів процесів її становлення. Зазначимо, що аналізуючи основні історико-правові аспекти становлення і розвитку військової організації України, ми свідомо дистанціюємося від значних історичних періодів, коли українська державність існувала умовно, а її військова організація формально не існувала. Передусім, ми маємо на увазі період перебування України у складі Речі Посполитої, Російської імперії (ХVІІ – початок ХХ ст.). Також ми свідомо уникаємо розгляду військової організації України за часів радянської влади (1922-1991 рр.), коли наша держава не мала власних національних збройних сил і інших силових структур.

      Отже, відштовхуючись від основних історичних періодів розвитку державності на території України, ми будемо аналізувати найважливіші історико-правові аспекти становлення і розвитку військової організації орієнтуючись на таку періодизацію:

      1 етап – від найдавніших часів до утворення і розпаду Київської Русі (VІ-VІ тис. до н.е. – VІІ-ХІІ ст. н.е.)

      2 етап – військова організація на українських землях під час перебування у складі Литовського князівства (ХІІІ-ХVІ ст.);

      3 етап – військове будівництво часів українського козацтва (ХVІ – початок ХVІІІ ст.);

      4 етап – військове будівництво в період активізації державотворчих процесів на території України на початку ХХ століття (1917-1922 рр.);м 5 етап – військова організація незалежної України (1991-2012 рр.)

      Перший історичний етап формування Військової організації України охоплює проміжок часу від найдавніших часів до утворення і розпаду Київської Русі (VІ-VІ тис. до н.е. – VІІ-ХІІ ст. н.е.). На території сучасної України зародки військової організації виникли багато століть тому на стадії розвитку давньослов’янських племен. Так, у V–VIII ст. військова організація слов’ян базувалося на основних соціальних одиницях – родах і племенах [42]. У разі війни слов’янське військо складалося із загонів, сформованих окремими родами. Очолював загін племінний князь, а старшини родів утворювали при ньому перші в історії нашої давньої держави органи військового управління – військові ради. Озброївшись досить примітивними знаряддями ведення військової справи (списи, сокири, луки, пращі, ножі), русичі давали гідну відсіч ворогам та залишали про себе пам’ять у середньовічній історії як хоробрі й мужні воїни. Основним регулятором суспільних відносин був військовий звичай (давні русини багато військових звичаїв запозичили у готів і варягів) й імперативне розпорядження князю племені. Слід відзначити, що враховуючи життєво важливе значення належної організації для давньослов’янських племен в умовах постійної військової конфронтації з кочовими народами і племенами, чітка організація і дисципліна у давньослов’янському війську була однією із запорук збереження і подальшого розвитку ранньої державності на теперішніх українських землях.

      У ІХ ст. у східних слов’ян затвердився феодальний спосіб виробництва і виникла єдина Давньоруська держава – Київська Русь [141, с. 6]. Як і всі інші ранньофеодальні європейські монархії, Київська Русь мала власне військо. Основу війська Київської Русі становило професійне ядро – важко озброєна князівська дружина. Всі князі, як київські, так і племінні (поки вони існували), оточували себе загонами воїнів-професіоналів – «чоловіків», що складали вищу дружину. Дружина була невіддільною від князя, який її озброював та годував. Прибутки дружини складалися з данини, яку князь збирав на підвладних землях (полюддя) та військової здобичі. Дружина поділялася на старшу і молодшу. Старшу дружину складали «кращі мужі» або бояри — представники найзаможніших родів руської знаті. У мирні часи вони складали прибічну раду князя й таким чином брали участь у правлінні державою, а під час війни займали керівні посади у війську. На заклик князя члени старшої дружини повинні були з'являтись разом із власними дружинами. Молоду дружину складали «отроки» або «боярські діти». Це була молодь із боярських родів, яка служила при князівському дворі й готувалася до військової служби. З молодшої дружини складалася особиста охорона князя. У князівському війську з дружини формували загони важкоозброєної кінноти.

      За своєю структурою князівське військо поділялося за десятковою системою. Кожне місто виставляло «тисячу», яка складалася із «сотень» та «десятків». Для керівництва останніми обирали соцьких й десятників. Тисяцькі призначалися князем зі складу старшої дружини. Під час походів ополченці інколи діставали плату, але найпривабливішим для них було право на частку військової здобичі. До участі у великих походах залучали також союзників та найманців, зокрема загони печенігів, торків, берендеїв та половців. Озброєні русичі були списами, легкими та важкими дворучними мечами, сокирами, ножами й луками. Захисний обладунок складали: зроблена з дрібних залізних колець броня, яку з часом назвали кольчугою, гостроверхий шолом із кольчужною сіткою, яка захищала обличчя й плечі воїна, та дерев'яний щит. Зброя й військовий обладунок зберігалися на князівських складах й видавалися перед походом, а після нього знову відбиралися.

      Київська держава мала потужні водні системи, що зв'язують Київ не тільки з містами всередині країни, але також із Візантією та іншими західними і східними країнами. З річкових шляхів найважливішими були: великий водний шлях «з варяг у греки» (з Балтійського моря в Чорне); волзький шлях, що давав можливість спілкуватися з Каспійським морем, і шлях по Західній Двіні в Балтійське море. Це зумовило значний розвиток при Київській Русі військового флоту, який складався зі спеціальних човнів – тур [41]. Флот був невід’ємною частиною збройних сил Давньоруської держави. Він широко використовувався у війнах з Візантією. Далекі походи відбувалися на човнах.

      Відомості про загальну чисельність давньоруського війська на цей період практично відсутні. За повідомленням арабського мандрівника (приблизно кінець VIII – початок IX ст.), у Київського князя налічувалося близько 400 воїнів. З більш пізніх джерел відомо, що у 1093 р. князь Святополк Ізяславович мав 800 юнаків в особистому розпорядженні, що вважалося великою дружиною. Київські князі могли зібрати величезне, як на ті часи, військо. Його чисельність у походах коливалася від 10 до 25 тис. чоловік. У разі необхідності Русь могла виставити від 40 до 50 тис. і більше воїнів. Так, наприклад, у загальноросійському поході 907 р. князь Олег мав у своєму розпорядженні більше 80 тис. чоловік. Десятки тисяч воїнів брали участь у походах князів Ігоря, Святослава, Володимира.

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16744.html " target="_blank">Ссылке